Ти моє світло - Кеті Рід

– Ти досі тут? – гаркнув Георгій Юрійович, висунувши голову з-за дверей.

Я зітхнув знову і поплентався до чоловічої роздягальні. Поки мене відчитували, інші хлопці вже переодягнулися й пішли на стадіон розігріватися. На лавці сидів лише Денис. Він виглядав чимось стривоженим.

– Що з тобою? – обережно спитав я, підходячи до своєї шафки.

Через останні події і мою одержимість Ксюшею наша дружба дещо похитнулася, та я все одно хвилювався за нього. Денис мовчав – лише нервово вертів у руках телефон, наче хотів комусь подзвонити. Зрештою він відкинув назад світлі пасма, що вічно падали на очі, й підняв погляд на мене.

– Ти чув нові плітки про Лізу?

Я здивовано озирнувся до Дена, а тоді продовжив переодягатися.

– Які плітки?

Це було не вперше. Про Дена і Лізу розпускали чутки й раніше. В цьому було мало приємного, але нічого дивного. Популярність мала як плюси, так і мінуси.

– Що вона спить з нашим тренером, – насилу видавив Денис.

Я нахмурився. Після секундної заминки акуратно повісив повсякденний одяг на вішалку і натягнув спортивні шорти.

– Плітки точно про неї?

Ден кивнув.

Це було погано. Причому для Лізи більше, ніж для тренера. Наша подруга походила з заможної й поважної родини, як і Денис. Будь-який удар по репутації загрожував всьому їхньому майбутньому.

І це було саме тим життям, якого мої батьки хотіли для мене. Просто в голові не вкладається.

Я присів на лаву поруч, не звертаючи увагу на холод, що липнув до оголеного торсу.

– Думаєш, треба втрутитися?

– Цього разу – точно, – кивнув він.

Я задумався. Що могло врятувати репутацію Лізи після таких пліток? Пояснити кожному, що це брехня, неможливо. Це лише більше розпалить уяву пліткарів.

Денис раптом вилаявся, що відбувалося рідко. Голова друга опустилася на руки. Його захоплення Лізою не проходило, що б він не робив, та він завжди залишався джентльменом.

– Бал, – повільно промовив я, поки в голові вже вибудовувався ланцюжок подій.

Ден відірвав голову від рук, не розуміючи. Тоді я пояснив:

– Ліза казала, що в листопаді буде Осінній бал.

– Ти пропонуєш...

Я кивнув.

– Запроси Лізу. Бажано так, щоб вас бачило якомога більше студентів.

Очі друга загорілися, але він невпевнено похитав головою.

– Вона не погодиться. На минулих вихідних вона прозоро натякнула, що ми можемо бути лише друзями.

Щось мені це нагадує. Чому з дівчатами завжди так важко?

Я підвівся й витяг свіжу футболку зі спортивної сумки.

– Не спробуєш – не дізнаєшся. Ти можеш врятувати її або сидіти й дивитися, як її життя руйнується.

Коли Денис нічого не відповів, я зачинив дверцята шафки. Метал тихо брязнув у тиші навколо нас. Залишивши друга обдумувати мої слова, я вийшов за двері.

Сподіваюся, він погодиться. Заради Лізи і заради мене.

Ксюша на тренування не прийшла. Я постійно відволікався на трибуни, де сиділа купа дівчат, але її яскраву куртку так і не побачив.

Що, як Антон знову приїхав до універу?

Георгій Юрійович не відпускав нас з поля цілих три години. До душових ми плелися уже в сутінках, мокрі й виснажені. До кінця тренування я вже ледь тримався здорового глузду, уявляючи Ксюшу з цим або іншими хлопцями.

Чи треба казати, що тренер знову лютував. Ден хмурився, поглядаючи на мене, та я ігнорував його невдоволення. Для нього футбол був важливою частиною життя, та не для мене.

Ксюша не могла піти на побачення з іншим одразу після нашого поцілунку. Не могла. Чи могла?..

Рекордно швидко прийнявши душ і одягнувшись, я попрощався з членами команди і поспішив на вулицю. Декоративні ліхтарі освітлювали доріжки університетського двору, коли я застиг на перехресті, задумавшись.

Щось підказувало, що Ксюша не пішла додому. Що вона поруч.

Місяць, наполовину схований у тіні, привертав до себе увагу більше, ніж будь-яка зірка в нічному небі. Наполовину світлий, наполовину темний. Якийсь час я роздивлявся його, поки не всміхнувся своїм думкам.

Заплющивши очі, я глибоко вдихнув. Мені знадобиться весь самоконтроль, якщо я хочу завоювати цю дівчину. Розвернувшись спиною до виходу з території, я рушив до художньої студії.