Ти моє світло - Кеті Рід

Він побачив...

Відвернувшись, я поспішила вперед. Ми дійшли до зупинки громадського транспорту і зупинилися. Довкола нас стояло кілька студентів, таких самих, як і ми, та знайомих я не помітила.

– Ти збираєшся їхати на маршрутці? – здивувався Макс. Схоже, він уже опанував себе.

Я кивнула, досі уникаючи його погляду.

– Чому не на таксі? – продовжив допитуватися він.

Я зіщулилася, пригадуючи минулу поїздку на його машині. Удвох у салоні, так близько... Ми ледь не поцілувалися. Я більше не довіряла собі наодинці з ним.

Макс же розцінив мою реакцію по-своєму. Він злегка нахмурився, що вже було великим проявом емоцій з його боку, і тихо сказав:

– Я б ніколи не дозволив тобі постраждати.

Мабуть, він подумав, що я не довіряла йому, як водію... Я похитала головою, махнувши рукою маршрутці, що вже наближалася до зупинки.

– Знаю.

Не промовивши більше ні слова, ми увійшли до тісного салону і стали пліч-о-пліч. Макс, як справжній джентльмен, заплатив за нас обох. Я вигнула брову, але дозволила йому це зробити.

Всю дорогу, що зайняла хвилин двадцять, ми мовчали. Навколо було надто багато людей, а Макс не любив, коли його розмови підслуховували. Та й я була рада перерві, щоб зібратися з думками.

Зрештою, я поверталася на місце злочину, хоч і в переносному сенсі.

Лише раз Макс порушив тишу. На одній з зупинок водій маршрутки надто різко загальмував, і я, не втримавшись, полетіла просто на хлопця. Він перехопив мене однією рукою, поки другою продовжував триматися за поручень. Я знову спіймала себе на тому, як спокійно й затишно мені було в його обіймах. Допоки Макс не нахилився, щоб прошепотіти на вухо:

– Виявляється, громадський транспорт має свої переваги.

Піднявши голову, я зустрілася з ним поглядом. Рука на моїй талії напружилася трохи сильніше, притискаючи мене ближче. Відчувши тепло Макса, я одразу відвернулася. 

До кінця поїздки я ігнорувала хлопця, дивлячись у вікно поверх голів пасажирів. Його руку я так і не прибрала.

За кілька хвилин ми вийшли з задушливого салону. Я з насолодою вдихнула повітря на повні груди, перш ніж наздогнати Макса. Він впевнено крокував уперед, ніби його зовсім не хвилював той факт, що ми вперше будемо в його кімнаті удвох.

Технічно, вдруге, але перший раз я досі не згадала.

– Прийшли, – пробурмотів він, відчиняючи переді мною двері квартири.

Я зайшла всередину і роззирнулася. З рота вилетів нервовий смішок.

– Бачу, ваза досі на місці.

– А що з нею мало статися? – здивувався Макс, закривши за собою двері.

Я лише знизала плечима. Не зізнаватися ж, що мало не перекинула її минулого разу. Та Макс, схоже, і так здогадався. На тонких губах заграла скупа посмішка.

Скинувши куртки і взуття, ми пройшли до вже знайомої кімнати. Кімнати, з якої все почалося.