Ти моє світло - Кеті Рід

– Що ти робиш?

Я підскочила, захоплена зненацька, і визирнула з-за дверцят. Лера підійшла і зупинилася поруч.

– А що? – знизала плечима я, повертаючись до перебирання вішалок. Ми часто позичали речі одна одної, і Ліза теж.

– Сіра водолазка? – зойкнула подруга. – Хтось помер?

Я пирхнула і повісила річ назад. Мабуть, це вже було занадто.

– Ні. Просто хочу спробувати щось нове.

Лера підозріло примружилася. Посунувши мої руки, витягла пуловер темно-зеленого кольору і простягнула мені.

– Ось. Пасуватиме до твоїх очей.

Я роздивилася тканину і хмикнула. Дійсно, дуже близько.

– То ти розкажеш, що сталося? – поцікавилася Лера, та я вже вискочила в коридор, подякувавши на ходу.

Хоч я і любила подруг, але ділитися таємницями завжди було важко. Якщо не неможливо. Я легко могла розмовляти про них самих, про якісь незначні дрібниці з власного життя, але не про щось важливе. Це було настільки складно, що в мене просто відбирало мову.

Тож в якийсь момент я просто... перестала. Легше робити вигляд, що у мене все добре, ніж вимучувати з себе слова, які застрягли в горлі й не хочуть звідти виходити.

В університет ми з дівчатами заходили утрьох. Інші студенти – знайомі й незнайомі – якось дивно косилися в наш бік. Деякі навіть зупинялися, щоб краще роздивитися. Чи в мене вже параноя?..

Ліза з Лерою не звертали на це увагу, тож я теж внутрішньо знизала плечима і викинула дивну поведінку оточуючих з голови.

Зненацька роздалися оглушливі звуки. Дівчата, що саме проходили повз, злякано підскочили, а хлопці неподалік затулили вуха, дивлячись в мій бік. Дев’ята симфонія Бетховена на максимальній гучності заграла на весь коридор, поки я рилася в рюкзаку, шукаючи смартфон.

– Коли ти вже зміниш цю мелодію на щось... спокійніше? – зітхнула Ліза, намагаючись не втягувати голову в плечі.

– Ніколи, – хмикнула я. – Це єдине, що може розбудити мене зранку.

– Це й мертвого розбудить, – пробурмотіла Лера собі під ніс.

Я коротко розсміялася й махнула рукою. Телефон все ніяк не знаходився.

– Ідіть вперед. Я вас дожену.

Дівчата кивнули й пішли. Я ж так і стояла посеред коридору, поки мелодія не затихла. Я все одно продовжила шукати. Що, як дзвонила мама або Даша?

Пропущений від... Макса?

Зненацька мене схопили за зап’ястя і потягнули вбік. Піднявши голову від рюкзака, я зустрілася з холодними горіховими очима. Ні краплі тепла. Спіткнувшись об власні ноги, я майже бігла за Максом, поки він вів мене коридорами все далі й далі.

Не знаю, чому я не опиралася. Чому не намагалася вирвати руку і дозволяла йому вести мене вперед. Чому мовчала, просто спостерігаючи за його впевненими кроками й нахмуреними бровами.

Лише опинившись у віддаленому напівтемному коридорі, яким студенти ходили лише у другій половині дня, він відпустив мене. Я вже звично притулилася спиною до стіни, поки він стояв, мов статуя, і спопеляв мене поглядом.

– Навіщо ти... – почала я, але більше нічого сказати не встигла.

Макс стрімко наблизився і притис мене до стіни власним тілом. З губ зірвався здавлений видих, коли міцні передпліччя спіймали мене в пастку, спершись на стіну обабіч від голови.

Я відчувала його всюди. Груди до грудей. Живіт до живота. Стегна до стегон. Ми практично сплелися тілами, і всі думки вилетіли з голови, замінюючись одними лише почуттями.

Злість. Як же він злився. Навіть теплі очі потемнішали – чи так здавалося в довколишній напівтемряві?..

– Ні слова, – крізь зуби промовив Макс.

Наступної миті його губи впилися в мої.