Ти моє світло - Кеті Рід

– Ще й зануда, – пробурмотіла я, а тоді додала вже голосніше: – Я вже казала, що ми були друзями, ними і залишимося.

Гостра щелепа смикнулася – явний знак, що я вивела його з себе.

– Я можу тебе змусити, – в тихому голосі залунала погроза. – Як думаєш, що скаже Денис, якщо дізнається про твою маленьку закоханість?

Він шантажує мене?

На якусь мить я покрилася холодним потом, уявляючи, що Ден більше ніколи не зможе бути моїм другом. Не дивлячись на репутацію улюбленця дівчат, він нікого не підпускав близько. Якщо дівчина зізнавалася йому в коханні або чекала почуттів від нього, він просто обривав всі зв’язки. Вона переставала існувати у його площині і лишалася минулим. Назавжди.

Я не можу втратити друга так безглуздо. Але й Максу не дозволю маніпулювати.

Пан або пропав.

– Ну й розказуй! – вигукнула я. – Я тебе не боюся!

– Що тут відбувається? – роздався раптом грізний голос.

Ми з Максом підскочили і одночасно озирнулися на бібліотекарку. Вона стояла в проході, вперши руки в боки, і метала в нас уявні блискавки.

– Вибачте... – почав було Макс, але вона заволала ще голосніше:

– Геть з бібліотеки! Ви порушуєте тишу!

– Ви теж, – закотила очі я.

Макс кинув на мене виразний погляд, але було пізно. Нас вигнали за двері.

Поки Макс намагався задобрити жінку, я вискочила в коридор, мов ужалена, і помчалась подалі. Нізащо не дозволю знову загнати себе в кут.

І не тому, що боюся піддатися. Ні й ще раз ні.

Сховавшись в одній з порожніх аудиторій, ще не зачиненій на ніч, я схопилася за ручку, щоб вона не поверталася. Метал ковзав у мокрій долоні, але я стискала його так, наче від цього залежало моє життя. В якомусь сенсі так і було.

Пройшла хвилина. Я чула лише стукіт власного серця і важке дихання, поки намагалася заспокоїтись. Аж ось до вух долинули нові звуки.

Кроки.

Вони наближалися, наче Макс точно знав, де я сховалася. Ніби в його голову вбудований компас, стрілка якого вказувала точно на мене. Я стиснула ручку ще сильніше якраз тоді, коли кроки зупинилися просто за дверима. Другою рукою затиснула рот, щоб не видати себе гучним диханням.

Наступної миті він натиснув. Я заплющила очі, опираючись з усіх сил.

Я б і сама не змогла точно сказати, чому тікала. Чому опиралася Максу. Чому не могла просто поговорити з ним. Так же поводять себе дорослі люди? Мабуть, мама мала рацію. Я досі поводилася, як дитина.

Ну й нехай. Це не найгірше, що може робити людина.

– Ти тут?

Я здригнулася від тихого голосу. Серце закалатало ще сильніше, ніби благало мене відповісти. Сказати, що я тут – зовсім поруч. Відчинити двері й дозволити Максу стати ближче, ніж будь-коли. Ближче, ніж будь-кому.

Та це була б моя найбільша помилка – а їх було чимало. Я бачила приклад такої помилки на власні очі й не збиралася її повторювати.

Ручка повернулася знову. Я втримала її, мало не випустивши з ослаблих рук. Тихе зітхання і кроки, що лунали з кожною секундою все далі – єдине, що мені лишилося.

Макс пішов.

Зачекавши ще хвилину, я відчинила двері й висунула голову назовні. В коридорі нікого не було. Обережними кроками я наблизилася до вікна навпроти. Воно виходило у внутрішній двір. Я стояла там, чекаючи, чекаючи і чекаючи.

Аж ось з вхідних дверей вийшла знайома висока фігура. Темні брови хмурилися, що рідко можна було побачити. Точніше, майже ніколи. І це означало, що Макс страшенно сердитий.

Вдома я швидко повечеряла з дівчатами і зачинилася у своїй кімнаті. Відкривши переписку з Антоном, знайшла те саме фото з кафе. Збільшила його і знову уважно розглянула.

Ми сиділи навпроти одне одного і нагадували друзів, якби не одне «але» – Макс знав, що Антон не був моїм другом. Він бачив його повідомлення і його самого.

Це могло спрацювати.

Не варто було йому мені погрожувати. Якщо він думає, що може вказувати, що мені робити, то дуже помиляється.

Ніхто не зможе, чорт забирай.

Щоб не встигнути передумати, я опублікувала фотографію в соцмережі. Якби я надіслала її безпосередньо Максу, він би одразу зрозумів, навіщо я це зробила. Він був надто розумним.

Не пройшло й хвилини, як мій телефон блимнув від нового повідомлення. Я нетерпляче розблокувала екран, сподіваючись прочитати щось на кшталт «Ти мене дістала», але я мала б знати краще. Я дійсно мала б знати його краще.

Макс: Дарма ти це зробила.

Наступного ранку, збираючись до універу, я вперше за довгий час всерйоз роздумувала, чи не одягнути щось нудне. Можливо, сіре або синє... непомітне. У Лери в шафі напевно знайшлося б щось підхоже. Сама ж я такі кольори не виносила. Весь мій гардероб складався з яскравих речей.

Прокравшись до кімнати подруги, я вже встигла відчинити дверцята шафи, коли почула голос з порогу: