Ти моє світло - Кеті Рід

– Ну як тобі? – поцікавився Антон, вказавши на скейт.

– Непогано, – знизала плечима я. – Але на своїх двох надійніше.

– Не думав, що ти така боягузка, гарбузику, – пирхнув він.

– Як ти мене назвав? – обурилась я.

Я викину цей джемпер сьогодні ж. 

– Гарбузиком, – насмішливо повторив Антон, різко наблизившись.

Я автоматично відхилилася, і він всміхнувся ширше. Дражниться?..

Випроставшись, він ковтнув води. Я сьорбнула свій сік через трубочку і окинула поглядом парк. З кожною хвилиною прибувало все більше хлопців і дівчат – хто зі скейтами, хто на самокатах, а то й на велосипедах.

– Яка у тебе мрія? – раптом спитав Антон.

Я задумалася, спостерігаючи за трьома дівчатами, що відділилися від компанії друзів Антона і тепер розслаблено їздили внизу. Зрідка вони кидали на нас невдоволені погляди, від яких мені щоразу ставало не по собі. Не полишало відчуття, що я тут зайва.

Можливо, так і є.

– Стати художницею, – тихо відповіла я.

Хлопець нахмурився, вловивши натяк на сум у голосі. Довелося розповісти йому про мрію маленької дівчинки, яка розбилася об сувору реальність життя.

– Не варто зациклюватись на невдачах, – задумливо сказав Антон, коли я замовкла. – Не все в житті залежить від нас. І навіть коли залежить, ми не завжди вміємо приймати правильні рішення з першого разу. Але життя продовжується – головне, не здаватися.

Я здивовано повернулася до Антона. Зараз хлопець, якого, здається, ніщо в житті не бентежило, виглядав набагато старшим, ніж на свої двадцять років. Він тим часом продовжив, кивнувши на свій скейт:

– Якщо постійно озиратися назад, рано чи пізно впадеш. Краще дивитися вперед.

– Та ти просто філософ, – всміхнулася я, штовхнувши його плечем.

– У мене багато талантів, – посміхнувся він, штовхнувши мене у відповідь.

– А яка мрія у тебе? – спитала я, щоб змінити тему.

Виявилося, що Антон вирішив стати архітектором. Розказуючи статистику жертв землетрусів щороку, його очі палали вогнем і болем. Він горів цією справою, як я – малюванням.

Дорогою додому я дивилася у вікно автобуса і обдумувала слова Антона. Може, він і правий. Скільки ще я буду ображатися на маму і на саму себе, що не змогла в сімнадцять років відстояти власний вибір? Може, пора рухатися далі?..

Наступного дня Макс не прийшов на обід.

Я сподівалася, що Ліза або хоча б Лера спитають про нього у Дениса, та вони мовчали. Невже їм все одно? Я оглядала зал кафе частіше, ніж власну тарілку. Коли Макс так і не з’явився, в животі поселилося неприємне відчуття.

Він не прийшов через мене.

Схоже, він розізлився. Я могла б зізнатися, що ми з Антоном просто дружимо, але не збиралася цього робити. Він – не мій хлопець. Мені не має бути соромно, що я гуляла з іншим.

Але соромно було.

Зітхнувши, я відсунула тарілку подалі й зосередилася на розмові Лізи й Дена. Вони саме обговорювали прохання Феніксів, футбольної команди суперників, перенести перший матч на кілька днів.

До кінця дня я так і не зустріла Макса, хоч і шукала його очима в коридорах універу. Та юристи вчилися в іншому крилі, тож зустріти його було майже неможливо.

Коли я повернулася додому після заняття в художній студії, все стало лише гірше. Навіть дорама більше не відволікала, а скетчбук уже наполовину заповнився портретами Макса. Я не могла його не малювати. Лише перенісши його обличчя чи постать на папір, ставало трохи легше.

Зрештою, я не витримала і взяла до рук телефон. Палець на мить завис над кнопкою виклику, але таки опустився до екрану. З динаміка почулися довгі гудки. Перший. Другий. Третій.

Мабуть, він знову на роботі. Або просто не хоче зі мною розмовляти.

Щойно я зібралася відхилити дзвінок, з динаміка роздався тихий голос:

– Слухаю.

Я заплющила очі. Прозвучало дуже сухо. Але, принаймні, він відповів.

– Це я, – видавила я.

– Я зрозумів, – трохи втомлено відповів Макс.

– Ти зайнятий?

На секунду повисла тиша.

– Я на роботі.

– Ой... Тоді неважливо, – пробурмотіла я, якраз коли він додав: 

– Пара хвилин у мене є.

Мені здалося, чи його голос трохи пом’якшав?..

– Правда, нічого важливого, – швидко заговорила я. – Не хочу тебе відволікати.

– Ксюшо, – нетерпляче перебив Макс. Я затихла, вслухаючись. – Я хочу цього. Відволічи мене.

Мабуть, у нього важкий день. А може, він теж сумував за мною?

– Ну добре, – оживилась я, вмощуючись на ліжку зручніше. – Розкажу тобі про горобців.

– Горобців? – пирхнув Макс.

– Ага. Маленькі нахабні пташечки, що гарно цвірінькають. Чув про таких? – іронічно відповіла я. Він пирхнув знову, а я продовжила.