Полонянка бандита - Тетяна Калинова
- Що... Що сталось Еміре? - заходжу всередину і відразу прямую до ліжка . Різко відкидаю матрац і дивлюсь на телефон і теку яку вона вкрала в моєму кабінеті. Дівчина прикриває рот долонею і задкує від мене. Її очі зараз великі , наче в японських аніме .
- Еміре , я...
- Закрий свій брехливий рот! Більше не хочу тебе слухати . Стерво! - гаркнув і впіймавши її за плечі жбурнув на ліжко. Сам навис зверху і починаю наче дикун рвати на ній сукню.
- Не треба! - кричить і починає відбиватись. - Не роби цього! - схлипує. Та в мене наче біс вселився , я її не чую.
- Я ж до тебе ... блядь... Наче ... Наче до кришталевої... Наче до скарбу найдорожчого... Образити якось боявся ... Навіть словом... Злякати... Надихатись тобою не міг... Янголом вважав... А ти ... Сссука!!! - розриваю трусики і вклинююсь між її ніг. Пеленою вогняною застелило очі а в грудях пече нестерпно. Хочу щоб їй було боляче. Боляче як мені зараз.
- Не треба , Еміре . Будь ласка , тільки не так. Я не хочу ... Тільки не так . Не роби цього. - на мить глянув в заплакані очі і знов здох... твою матір!!! Погань отруйна! Отруїла душу , серце , кров отруїла. І все одно не можу скривдити . Не можу блядь!!! З усієї сили б'ю кулаком в подушку просто біля її обличчя . Вона скрикнула і замружилась. Підіймаюсь і швидко виходжу з кімнати гримнувши дверима , з-за яких почулись ридання. Руки тремтять наче в алкаша зі стажем, в горлі пустеля...
- Знайди мені цього Мішу Руслане. Сьогодні! Вже! Щоб до вечора він був в моєму будинку. - кричу і йду на вихід . - Вб'ю нахер!
- Не треба , Еміре. - вибігла з своєї кімнати і біжить за мною боса і обмотана простирадлом. А я чомусь думаю про те, що їй холодно в ноги і вона може захворіти. Чортова бестія! Погань отруйна ! - Будь ласка. Не чіпай його . - просить а мені хочеться стиснути її шию щоб перекрити доступ кисню. Хвилюється щоб я не вбив її коханого? Охоронець впіймав її за плечі і з'явилось бажання відірвати йому руки, щоб навіть не торкався до неї. Ніхто щоб не торкався. Бо вона моя! Яка б гадина не була , та все одно моя. Придурок одержимий.
- Руки від неї прибрав ! - гаркнув і той відразу відпустив дівчину. Лія підбігла і різко зупинилась зустрівшись зі мною поглядом. Наче вперлась в стіну. Я теж відчуваю її. Цю стіну яка виросла між нами .
- Давай поговоримо. Вислухай мене. Я розповім тобі все. - схлипує і витирає сльози розтираючи макіяж по обличчі. - А потім можеш мене вбити. Тільки Мішку не чіпай. Він нічого не зробив . Це все я... Міша єдиний хто в мене залишився . Він ... Він наче брат мені. - підіймаю брови. Брат? Це слово підірвало мозок і примусило зупинитись. Кілька секунд дивлюсь в очі зрадниці і чорт забирай сам в голові шукаю їй виправдання.
- В мій кабінет. - показую поглядом і йду вперед , а вона майже біжить за мною швидко перебираючи босими ніжками , які не дають мені спокою. Уявлення не маю що хочу почути і як можна пояснити чи виправдати зраду і брехню . - Спробуєш хоч слово збрехати, розірву спершу твого Мішу, на клаптики , просто на твоїх очах . А потім вб'ю тебе . - а після здохну сам. - підбила підсумок моя свідомість...
