Той, кого я чекаю - Andriana
Елісон стояла перед жінкою, і кожне її слово ніби пробуджувало в ній приховані глибини, яких вона не хотіла торкатися. Щось здавалося знайомим у цьому голосі, у цих поглядах, але вона не могла згадати, чому. Десь у глибині свідомості спалахувала іскра, яка відмовлялася розгорітися до повного вогню.
"Аварія…" — повторила жінка, її очі немов проникали крізь саму Елісон. Вони були м'якими, співчутливими, але з глибиною, яка обіцяла більше.
Елісон на мить здригнулася. Ці слова не були для неї новими — вона чула їх раніше, але як саме? Що сталося в її житті, що її свідомість відкинула? Вона відчула, як всередині щось почало тріщати, як старі замкнені двері намагаються відчинитися, але їх знову закриває якийсь невідомий бар'єр.
"Я не пам'ятаю…" — ледве чутно вимовила вона, не вірячи у те, що навіть сама себе не розуміє. Її слова лунали, як ехо в безодні.
Жінка спокійно продовжувала, не поспішала, наче чекаючи, що трапиться щось важливе, і все це було частиною плану. Вона не виглядала сильною, але її присутність була невимушеною, мов те, що вона мала сказати, змінювало саму суть життя.
"Ти була в аварії, пам'ятаєш?" — її питання звучало спокійно, як просте нагадування, хоч і було відчуття, що це питання не зовсім просте. Вона зробила паузу, даючи Елісон шанс зрозуміти.
Елісон затремтіла. Все розпливалося в її свідомості. Образи, що нагадували туманні сновидіння: шляхи, швидка їзда, страшний гуркіт металу, але ніяких конкретних спогадів, ніяких деталей. Лише порожнеча. Її пам'ять ховала це, захищаючи від болю. Це ж було так давно… Але що це значить для неї тепер?
Жінка ніжно подивилася на неї, немов бачила більше, ніж просто обличчя цієї дівчини. Вона бачила у ній своєму минуле, те, що сплелося з її власним життям, як дві паралельні лінії, що не могли перетнутися.
"Ти не пам'ятаєш того моменту, але ми всі боялися, що ти цього не витримаєш," — пояснила жінка, її голос був твердим, але в ньому було щось таке людяне. "Ми всі намагалися захистити тебе, не давати тобі згадувати. Але час йде, і ти повинна бути готова зрозуміти."
Елісон відчула, як серце забилося швидше, її пальці стиснулися, а очі були широко розкриті. Їй хотілося кричати, хоч вона й не знала, чому. Це була не просто звичайна розмова. Це була розмова, яка могла зламати її життя.
"Чому? Чому я не могла знати?" — запитала вона, намагаючись утримати сльози, які вже заповнювали її очі.
Жінка відповіла з сумом:
"Бо ти була надто молода, ти була травмована не лише тілесно, а й душевно. Ми боялися, що тобі буде занадто важко."
Але все одно в її словах звучала правда. Це було так боляче, що Елісон не могла зібрати свої думки. Її свідомість намагалася захистити себе від цієї інформації, закриваючи її, ховаючи за завісою. Тому жінка підійшла до неї ближче.
"Ти пережила важку травму, і все це змусило тебе почати нове життя. Але ти не одна." — її голос став ще м'якшим. — "Ти повинна дізнатися, хто ти є, і прийняти це."
І тут перед Елісон відкрилася маленька тріщина в її спогадах. Вона знову побачила той автомобіль, нічну дорогу, але з кожним моментом ці спогади ставали туманнішими, їх поглинала темрява.
Елісон відчула, як її серце знову загальмувалося. Вона повинна була прийняти цю правду, але її свідомість не готова була це зробити. Вона пережила щось настільки важке, що навіть сама думка про це лякала її.
"Ти все ще з нами, ти не одна…" — повторила жінка, немов заспокоюючи.
"Я… я не знаю, чи готова я… чи зможу я впоратися з цим…" — сказала Елісон, але вже не так голосно.
"Ти зможеш," — тихо відповіла жінка. — "Ти вже зробила перший крок. І всі, кого ти забула, всі будуть тебе підтримувати, коли настане час."
Елісон закрила очі, намагаючись прийняти те, що вона тільки що дізналася. Всі ці роки вона жила в невідомості, не маючи змоги пам'ятати, хто вона є. І тепер, коли її пам'ять почала відновлюватися, це стало для неї випробуванням.
Але в серці Елісон відчула щось інше. Щось таке, що важко було визначити словами. І, можливо, цей новий шлях, який вона мала пройти, дасть їй відповіді на питання, що залишалися без відповіді всі ці роки.
