Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон

Кавомашина зловісно гуркотіла на всю кухню. Тоні з’явився в момент, коли я опустила філіжанку з кавою, що парувала, на стіл, де вже чекав сніданок, який щодня привозять в пентхаус з «Вітторії». Я навіть рада, що мені не потрібно готувати — навряд чи Соретті гідно оцінить мої — досить вбогі — кулінарні навички та всю неперевершену простоту макаронів з сиром.

Вдягнений у свіжу сорочку, стараннями майстрів із пральні в Чайна-тауні очищену від плям губної помади й ляпок абсенту та вина, він нагадував вельми неврівноваженого чорта: нервово пригладив волосся, дивлячись на себе викривленого у лискучих дверцятах холодильника, знову скуйовдив його, потім ще раз пригладив і нарешті звернув увагу на мене.

— Як твій ранок, Бессі?

Спритно згорнувши скибочку сиру з шинкою в рулетик, Соретті відправив його до рота. Що на нього найшло? Десь за тиждень мого перебування в пентхаусі до мене дійшло, що омлет та нарізку привозять спеціально для мене, бо бос вранці зазвичай обмежується круасаном з полуницею чи чорницею, поринаючи у читання свіжих новин. Так-так, поряд з його тарілкою височіла купа газет, яку теж приносить кур’єр.

Та зараз незворушний, нехай і трохи куций після бурхливої ночі, Соретті не цікавився торгами на біржі чи заручинами своїх приятелів-багатіїв, а хитрувато споглядав на мене.

У карих очах, як і раніше, стояла поволока поглинутого напередодні алкоголю, хтивості та задоволення від вдалого полювання, і унікальної здатності Тоні спокійнісінько лишати вчорашні події в минулому. Або у своєму ліжку, чого б мені не хотілося найбільше.

Треба нагадати йому про сонцезахисні окуляри. Найтемніші з його колекції. Нехай сховає те своє похмілля, якщо це воно. Він ніколи не жалівся і не вживав при мені аспірин, ніби смиренно приймав як покарання усі неприємні наслідки необдуманих шалених рішень, і носився з ними цілий день, чи то нудота, чи то головний біль.

На відміну від нього я вже втішилася двома шиплячими пігулками. Так, те вино, що я все доливала й доливала з пляшки в келих, було зайвим. Побивалася я не через смерть Джека або те, що бос розважається не зі мною, мене щиро непокоїла нелегка доля канапи у вітальні… І не дарма.

— Паскудний.

Перед сніданком оцінивши інсталяцію, що розгорнулася у вітальні, й унаочнювала тему розгульного хаосу, я поки не визначилася, що привело мене в більший «захват»: бірюзова жуйка на диванній подушці або гидезна мереживна плямка, яку я надибала під кавовим столиком і котра колись, до зіткнення з Тоні Соретті, була трусиками. Мабуть, такі жуйка...

Складно уявити, що я ще колись всаджу дупу на ту канапу, особливо в уніформі. Пам’ятаючи велелюбний апетит Тоні, мені взагалі слід добре обміркувати ідею носити гумові рукавички навіть після роботи. Чи позичити в НАСА скафандр.

— Можливо, тобі слід було пристати на мою пропозицію, — так-так, приєднатись до них, я отримувала її від нього стільки разів, що йому вже мало набриднути пропонувати мені роль ковбаски або тунця у їхньому голому сендвічі, чи ким там бос мене бачить, — тоді б почувалася краще, — замріяно простягнув він, піднявши брову.

Та сьогодні я була не в настрої для довгих колючих прелюдій.

— Вона снідатиме?

Соретті одразу ж набурмосився, як дитина, у якої з-під носа вкрали льодяник.

— Хтозна. Вона ще відсипається.

Дідько! Оті курви найгірші!

За час, проведений з Тоні, я умовно розділила їх на кілька категорій: сором’язливі втікачки, що опускають погляд і короткими перебіжками, як боягузливі антилопи, поспішають до ліфта — вони найкращі, з ними найпростіше; ті, з котрими можна перекинутися кількома фразами, — любительки дармової кави, які повною мірою усвідомлюють свою помилку; і ось такі от хвойди, яким вистачає нахабства давати хропака в чужому ліжку до полудня, а, прокинувшись, вимагати омлет з п’яти білків, збитих три з половиною хвилини й ні секундою довше. Зважаючи на все, вчорашня з останніх. Її легко не спекатися.

— А ти не можеш виганяти їх одразу ж після злягання? — зі слабкою надією запропонувала я.

— Навіщо? — його подив був щирим. — Трохи згодом зазвичай трапляється другий раунд.

Мене тріпонуло. Під його їдкий смішок я наморщила носа, демонструючи свою огиду.

— Без вина я не можу спокійно обговорювати це.

— Сама невинність. Che fortuna![1] 

Образа миттєво відпустила Тоні й він подарував мені знадливу усмішку, розібравшись з величезною соковитою полуницею й злизавши крапельку соку в кутику рота. Запив він її вмістом мікроскопічного горнятка, в якому, за моїми подрахунками, вміщалося два ковтки кави.

— Мене чекають справи, Ліззі, тож з важким серцем я покидаю тебе, — повідомив він, відтягнувши комір сорочки на декілька секунд. Мабуть, від міцної та гарячої кави його кинуло в жар. Або чорти в пеклі підсилили вогонь під котлом, заброньованим персонально для нього. За цю мить я вчепилася поглядом за свіжі сліди Амура на його шиї.

— Впевнений, що мене? — уточнила я з отруйно-солодкою посмішкою. — Не її?

— Кого? — ретонув Соретті. — Тільки до тебе я завжди вертаюсь, любонько, тільки до тебе.

— І ти на сто відсотків впевнений, — розглядаючи свої нігті, поцікавилась я байдужим тоном, — що в твоїй кави не було миш’яку?

— Ти й так регулярно вбиваєш мене своєю недоступністю й отруйними коментарями, кицю. Та й хіба ти вчинила б так зі мною, Бессі? Нам так добре разом, — нахмуривши смолянисто-темні брови, ласкаво-смиренним голосом запитав Соретті.

Я нічого не відповіла, лише кокетливо повела плечима. Іноді багатозначне мовчання краще за марно відкритий рот підтримує бесіду.

Тоні глянув на сріблястий циферблат наручного годинника, що пускав сонячних зайчиків жваво танцювати по кухні з будь-яким помахом руки, і присвиснув, слідом зім’явши в долоні серветку. Мабуть, вже спізнюється кудись.

— Я подивлюся? З твого дозволу.

Кивнувши, я покірно завмерла, прикидаючись давньогрецькою мармуровою статуєю. Зрештою, він платить за це.