Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон

Судячи з тонких стрічок тіста у пластиковому контейнері, привезеному з ресторану — інакше Тоні був би з голови до ніг перемазаний борошном, — у янгола проблеми з об'ємом, і йому слід змінити шампунь.

— Це вже не розваги, а залякування! — зірвалася я. 

— Помиляєшся. Ну яке це залякування? Я ж не приставив ніж тобі до горла? — спалахнув бос, розмахавшись руками. Він інколи так робить, коли дратується. — Я витрачаю на вечерю свій дорогоцінний час, — який міг би провести з черговою одноденною шльондрою, ага, — я лише хочу, щоб тобі було смачно. Смачніше аніж зазвичай.

Оцей хвостик, що він додав у кінці, чогось мене геть не потішив.

Соретті скривився, засипаючи сіль до каструлі, і він її не шкодував.

— Могла б вгадувати трохи довше. Я мав ще кілька дотепних відповідей.

Ну все, це точно через халепу з Джованні. Хоча зранку ще ж була та світловолоса курка. Невже вона поскаржилася на мене? І Тоні навіть її впізнав та згадав? Що вона такого виробляла в ліжку, що відбилася у нього в спогадах?

Сумнівно, що він шпетитиме мене за вечерею, ще й приготованою власноруч. Та якщо я таки поцілила в яблучко, мені торба. Запам’ятав її — зацікавився. Навряд має серйозні наміри на тривалий роман, та якщо це так, з пані Подай мені шампанське у ванну ми не уживемося в одній хаті, це вже точно.

На обідньому столі на мене чекала таріль з антипасто, але я проігнорувала її, присівши на високий стілець біля робочої кухонної поверхні. Дарма я, мабуть, скоротила відстань між мною та босом. Та якщо вже мені доведеться перепрошувати чи — скоріше за все, — благати його заплющити на це очі, бо Тоні ж ніколи не переймався тим, як я позбувалася його дівок вранці, коли він полишав їх на мене і втікав з пентхауса у справах, краще бути ближчою до нього. Зазирати в очі. Прикидатись Бембі.

— Слухай, якщо проблема в дівці, що затрималась зранку, — закліпала я, змахуючи віями, — присягаюся, спочатку я була чемною і пропонувала їй не лишати білизну на згадку. Ти ж не чіпляєш їхні труси на стіну як голови впольованих звірів…

Реакція Соретті була неочікуваною. Його плечі задрижали, і кухня сповнилася реготом, який бос не стримав. Я ошелешено витріщилася на нього, розгубившись дужче і остаточно не розуміючи, що коїться.

— Тільки не кажи, що намагалася повернути їй ті трусики з вітальні, — простогнав крізь сміх Тоні.

Гей, а що тільки-но пролунало? Пародія на Еллен Дедженерес?

Я збентежено нагадала:

— Якщо чесно, це мав зробити ти.

Ви хоч уявляєте, як принизливо дипломованій філософині бігати за його подружками з трусами на мітелці для пилу? Щоправда, з боку освіти й робота голою покоївкою далека від заповітних мрій.

— Вони не її, Бессі.

— О ні! Вони твої?! — жахнулася я і гидливо скривилася. Невже відтепер і в нього знайшовся бридкий кінк?

Ніколи такого за ним не помічала. Та й неодноразово розкладала у його ящику боксери від Кляйна та Бос; крім них і річного, а для Тоні місячного, запасу презервативів нічого забороненого та жіночого там не зберігалося. І уніформа моя не зникала за загадкових обставин. Це знімає з нього підозри. Напевне.

— Цікаво, як ти собі це уявляєш? — весело спитав він, продовжуючи чаклувати над пастою.

Я могла б напружити фантазію, але випробовувати долю не стала — комусь після цього доведеться додати до моєї платні рахунок від психотерапевта.

— Ніяк. Моя уява відмовляється рухатись в цьому напрямку, — похмуро відрубала я. — Виходить, ти привів додому одразу двох, і та, друга, ховалась від мене під ліжком? Або в тебе просто був схований чужий сувенір у кишені?

— Ловиш все на льоту, любонько, — підморгнув бос.

Чим роблю собі лише гірше.

— Сподіваюся, котрась з них бодай влаштувала тобі сцену.

— Це твій привілей, Ліззі, — солодкаво промуркотів Соретті. — Трохи вина не завадить? Як вважаєш? — продовжив він тим самим знадливо-лінивим тоном. — Розслабишся трохи, скинеш напругу.

— Не одяг?

Наші погляди на мить торкнулись одне одного. Я запитально звела брову, а Тоні посміхнувся.

— Його я волію знімати власноруч.

Темне полум’я спалахнуло в його очах. Спалахнуло і одразу зникло, ніби його господар, той італійський порочний демон, зміг його вгамувати.

— Ну а руки в тебе зараз зайняті, тож…

Загадково осміхнувшись — хвилиночку, що в цю мить відбувається в його думках? — Тоні наповнив мій келих й повернувся до плити.

І за кілька хвилин — та ковтків — поставив переді мною тарілку пасти, рясно политої томатним соусом з рубаним м’ясом і овочами, вкритої також інеєм тертого пармезану.

Тільки зараз, вдихнувши ароматну пряну пару, я відчула, наскільки шалено зголодніла. Насилу дочекавшись Тоні, я схопила виделку і нарешті насолодилася сиром, котрий клично визирав з мишоловки.

Божественним сиром. Таким, заради котрого не гріх продати душу дияволу, що має, як виявилося, приголомшливий рівень кулінарної майстерності. Тіло я йому, як і раніше, віддавати не збиралася.

Тоні ніби прочитав мої думки та підлив в мій келишок ще. Може, так і було, коли він дозволив своєму вбивчому гіпнотичному акценту прорізатися в наступній фразі:

— Впізнаю цей ситий задоволений погляд. Тепер би ти не відмовилася лягти зі мною, biscottina[1].

Янгольське пасмо шльопнулося мені на коліно, так і не діставшись мого роззявленого від потрясіння рота. Безтурботна пустотлива посмішка Соретті лише стала ширшою, коли він дочекався моєї реакції.

— Як би пом’якшити удар… — кахикнула я, відклавши виделку, — за макарони я з тобою не спатиму. Вечеря вийшла смачна, але афродизіаками вважаються, начебто, шоколад, устриці та діаманти. Облисілих янголів в цьому переліку немає.

Підібгавши губи, Тоні пронизав мене гострим похмурим поглядом. Цікаво, що саме вдарило по його его болючіше: відмова чи шпилька на адресу капеліні?

— Я, між іншим, готую не для всіх, — недбало повідомив він, вхопивши свого келиха.