Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон

Враховуючи, що в мене нульове поняття про робочу етику і гостренький язик, котрий я не вмію вчасно припнути, я вважала, що Тоні навіть не захоче мене наймати, а він, навпаки, прийняв мене і заохочував єхидничати постійно. Навіщо? Хтозна. Це відомо лише тарганам у його голові, та мене влаштовувало все: я навіть не мала прикидатися вихованою, милою і завжди всміхненою дівчинкою у мереживних трусах, що ні на що не скаржиться. Зрештою він наймав не дружину або коханку. Саме зараз йому просто була потрібна гарненька дівуля, що огризатиметься у відповідь. І з цією роллю я завиграшки справлялася.

Ще й могла похвалитися певним імунітетом проти його безумовної чарівності і не мліла перед ним, затамувавши подих, як більшість нью-йоркських дівчат. О, та я була народжена для роботи саме в нього!

— От яка тобі різниця, яке в неї ім’я? Ти все одно його не запам’ятовуватимеш!

— Так, але ж вона має почуватись особливою і важливою, хіба ні? Тебе не це заводить, Бессі? — перемкнувши увагу на мене, бос скористався своєю таємною зброєю, завдяки якій і злітають труси з усіх його партнерок, — італійським акцентом, що з його рота лунав як та магія.

Обличчя миттєво закам’яніло, ніби він міг мене зараз бачити.

— Хочеш знати, що мене заводить?
— О, я постійно міркую про це, солоденька, — здавалося, його геть не бентежить, що він не сам. — Розкажи мені.

— Ну, в мені виникає просто-таки нестерпна пожежа, така палаюча неконтрольована пристрасть, коли я уявляю, як ти приводиш ту хльорку додому, як заводиш її у свою спальню, як роздягаєш, обіцяєш насолоду, і… у тебе не встає, бо це тобі божа кара за те, що ти заважаєш мені переглядати «Титанік» і руйнуєш мій відпочинок після тяжкого робочого дня.

Соретті змовк на секунду і розреготався так, що довелося відсунути телефон від вуха. Разом з його сміхом почулося хихотіння, дещо схоже на гієну. Дарма стараєшся, дурна, він все одно тебе використає і вранці навіть кавою не напоїть.

— Шкода руйнувати твою фантазію, Лізбет, та у мене завжди встає, — його голос набув хрипких чуттєвих відтінків самореклами на кшталт «ти можеш сама впевнитись в цьому в будь-який зручний момент».

— Прикро, — розчаровано припечатала я.

— Та на випадок якщо це усе-таки станеться, попереджаю: постраждає моя репутація — постраждає твоя платня.

— З якого б то дива моя платня залежала від твоєї ерекції?

— Від неї може залежати щось інше, душа моя.

Я закотила очі. Це може тривати вічність. Наші жартівливі суперечки ніколи не закінчуються, ми лише ставимо їх на паузу на якийсь час, а потім починаємо знову.

— Гаразд, я піду у свою кімнату. Тільки тримай себе у руках, Тоні. Щоб ніяких плям від вина або сідниць на кавовому столику.

— Нічого не обіцятиму заздалегідь, Лізбет.

Лайно… Я вже колись відмивала з диванної оббивки рештки тирамісу, котрі чимсь нагадували обриси цицьок, з яких Соретті ласував тим десертом. Його безмежна уява — моє прокляття.

— Знаєш, якщо я раптом вирішу отруїти твою каву, половина жінок міста з вдячності збере гроші мені на адвоката.

— Попередь мене, як зареєструєш цей проєкт на Kickstarter[1], — веселим тоном попросив бос. — Я закину тобі трохи грошенят.

— Обов’язково.

Але усе ж таки я зняла ноги з кавового столика і випросталася. Я можу огризатися, можу шпетити свого боса скільки завгодно, та мені дійсно доведеться забратись у спальню. І додивитись «Титанік» там.

Прихопивши з кухні пляшку вина — на щастя, з ним Соретті мене не обмежує, а без випивки миритися з його стилем життя та не звертати на нього увагу важкувато, — і ще наїдків з холодильника, я попростувала до своєї кімнати, перед цим повідомивши Тоні, що вітальня вільна.

— Ти диво, Бессі, — промуркотів він з передсмаком прийдешньої розпусти.

— А ти тварина.

У відповідь з телефону долинуло гарчання, та тигр з нього не дуже, якщо вже відверто.

Похитавши головою, я скинула його виклик. Ну от що зі мною не так, що я ладнаю з цим покидьком, га?

____________

[1] Kickstarter — сайт для залучення грошових коштів на реалізацію творчих, наукових і виробничих проєктів за схемою краудфандингу.