Той, кого я чекаю - Andriana

 Зоріан стояв на краю мосту, дивлячись на відблиски міського світла в воді. Його серце було важким, і хоча навколо нього шуміла ніч, в його душі панувала тиша, глибока й незбагненна. Він важко дихав, ніби намагаючись знайти слова, яких не було, не знаходив сенсу в тому, що сталося. Але він не міг більше мовчати. Він мусив усе це сказати. І, можливо, навіть забути.

— Я дуже сумую за тобою, Елісон, — промовив він, відчуваючи, як його голос стихає. — Я не можу зупинити ці думки про тебе, навіть зараз, коли я... коли я поруч з іншою.

Він зупинився, дозволяючи слову "інша" розчинитися в повітрі. Здавалося, що ці слова стали отрутою для нього самого. Зоріан гірко посміхнувся, обвівши поглядом нічне місто.

— Я зібрався з силами, зробив те, що, здається, було правильним на той момент. І все почалося з того моменту, коли я зробив крок, що змінив усе. Одружився... на ній, — знову сказав він, і його голос потемнів, як небо перед бурею.

Елісон не могла повірити в те, що чула. Її серце раптом призупинилося, ніби час спинився. Сльози накочувалися на очі, але вона намагалася зібратися. Це не було правдою. Вона не могла вірити в те, що він міг це зробити. Її перше кохання, той, хто колись був для неї всім, тепер відвернувся і зрадив. Вона відчувала, як усе в її світі розсипалося, як її мрії танули, немов сніг під сонцем.

— Як ти міг, Зоріане? Як ти міг так просто це зробити? — вона прошепотіла ці слова, відчуваючи, як біль пронизує її серце. — Ми були такими близькими, ти обіцяв... ти говорив, що любиш мене, а тепер...

Зоріан, зіщуливши плечі, нахилив голову, і від його погляду в очах з’явився сум і самотність.

— Я знав, що це буде боляче для тебе. Але я не міг більше витримувати. Я не міг бути з тобою так, як ми того хочемо. Ти заслуговуєш кращого, Елісон... Але не можу відмовити від того, що зробив, — його голос звучав непереконливо, ніби він намагався переконати не тільки її, а й самого себе.

Вона стояла, не знаючи, що сказати. Її розум не міг прийняти цієї реальності. Він не був для неї просто частиною минулого. Він був її першим коханням, її світом, який тепер просто розсипався на дрібні шматки. Вона відчувала, як її серце розривається від болю.

— Ти просто пішов, Зоріане, — вона сказала, стискаючи кулаки. — Ти пішов і навіть не спробував... навіть не спробував все пояснити.

— Я не міг. Я боявся, що знову зроблю тебе щасливою, а потім знову віддалюся від тебе, — відповів він, хоча його голос звучав вже зневірено. — Я боюся, що не зможу бути тим, кого ти хочеш бачити. Ти заслуговуєш на більше, ніж я можу дати.

Елісон не могла більше мовчати. Вся її внутрішня сила здавалася переможеною. Вона відчула, як її сльози починають лити, як біль розриває її.

— І ти думаєш, що це нормально? — сказала вона тихо, але від цього її слова звучали ще сильніше. — Ти думаєш, що зможеш це просто забути і піти далі? Якби я могла повернути час, я б не дозволила тобі цього зробити! Ти залишив мене, Зоріане! Залишив! І тепер я повинна жити з цим болем.

Її голос рвався від емоцій. Їй було боляче не від того, що він одружився з іншою, а від того, що він обрав це, замість того, щоб боротися за неї.

Зоріан мовчав, дивлячись на неї з того місця, де стояв, але в його очах була печаль, і, здається, він сам не міг пояснити, чому вчинив так. Елісон почала відчувати, як її всього накриває темна хвиля. Вона була безсила, і навіть її біль здавався надто великим для того, щоб з ним справитися. Вона все ще кохала його. І це було найболючіше.

Вона поклала руку на серце, як би намагаючись зупинити цю біль, і сказала:

— Я буду любити тебе, навіть якщо ти одружився з іншою... але я не можу бути з тобою зараз. Ти вбив мене своєю байдужістю.

Зоріан зробив крок назад, і його тіні стали ще більшими. Він відчував цей біль так само, але не знав, як його виправити.

---

Елісон сиділа на своєму улюбленому місці — біля вікна, спостерігаючи, як за вулицею минають люди. Вона була занурена у свої думки, коли думки про нього знову прийшли. Чому вона не могла забути його? Що з нею не так? "Я так хочу, щоб це був він, але він зараз щасливий з іншою, йому на мене байдуже," — ці слова звучали в її голові, немов він був частиною її серця, хоча вона й намагалася це приховати.

Він був тим, кого вона кохала, але не був тим, яким  уявляла. Невідомо чому, але між ними завжди була дистанція. З того самого моменту, коли він переїхав у її місто, все змінилося. Він був поруч, але її відчуття щодо нього не можна було назвати простим. Це був зв’язок, якого вона не могла зрозуміти, і кожен раз, коли він дивився на неї, вона відчувала себе розгубленою.

— Чому ти не можеш просто поговорити зі мною? — питання, яке вона ставила собі знову й знову, не знаходячи відповіді.

І ось, коли його друзі прийшли до нього додому, вона стояла поруч, її серце билося сильніше, ніж будь-коли. Вона намагалася приховати своє хвилювання, але не могла цього зробити. "Я буду рада, якщо в нього все буде добре з кимось іншім..." — ці слова також не давали їй спокою.

Вона жила з надією, що колись йому буде важливо, як вона це переживає. Але не могла позбутися відчуття, що їй ніколи не вдасться розібратися в цьому. Вона вже відчувала біль від того, що він не відповідав їй тим самим. Проте її почуття залишались сильними, навіть якщо вона намагалася боротися з ними.

"Якщо людина справді кохає, вона зробить все, щоб ця людина була щаслива, навіть якщо не з нею..." — її слова, що випали з губ, залишилися мовчазним відлунням в її серці.