Той, кого я чекаю - Andriana

 Елісон втекла. Не фізично, ні. Вона залишилася в тому ж місті, ходила тими ж вулицями, заходила в ті ж кав’ярні. Але всередині вона тікала щосекунди. Втікала від спогадів, від власних почуттів, від тієї частини себе, яка так і не змирилася з його втратою.

Після того, як Зоріан зник з її життя, Елісон кинулася в безупинну боротьбу з самою собою. Вона не могла дозволити собі сидіти склавши руки й чекати, коли біль мине. Вона змушувала себе забути.

Перші місяці були пеклом. Вона прокидалася з думками про нього, засинала з ними ж. Вона розбивала телефон об стіну, коли здавалося, що ще трохи — і вона напише йому. Вона викидала всі речі, які могли нагадати їй про нього, міняла парфуми, зачіску, стиль одягу. Але від спогадів не втечеш так легко.

Тому вона завантажила себе справами до межі.

Вранці — навчання, потім робота, вечорами — спортзал або курси. Вона записалася на курси з водіння, взяла додаткові заняття з іноземних мов, почала вчити програмування, навіть пробувала займатися боксом. Вона не мала часу думати. Вона повинна була рухатися вперед, навіть якщо насправді не знала, куди саме.

Коли їй не вистачало сил, вона повторювала собі: ти не можеш зупинитися.

Вона почала багато подорожувати. Нехай це були лише короткі поїздки до інших міст, але кожна з них допомагала їй дихати трохи вільніше. Вона фотографувала, записувала враження у щоденник, спілкувалася з незнайомими людьми, які не знали її минулого.

Але найголовніше — вона навчилася приховувати свої почуття.

Вона навчилася посміхатися, коли всередині все горіло. Навчилася говорити впевненим голосом, навіть коли хотілося кричати. Навчилася бути тією версією себе, яка здається сильною.

І хоч би як вона запевняла себе, що більше не думає про нього, часом, коли залишалася наодинці з собою, реальність пробивалася крізь захисні стіни.

Але вона не могла повернутися назад. І тому продовжувала бігти.

Елісон доклала всіх зусиль, щоб їхні шляхи з Зоріаном більше ніколи не перетнулися. Вона змінювала маршрути, оминала знайомі місця, уникаючи навіть натяку на можливість випадкової зустрічі. Вона більше не з’являлася в тих кафе, де вони колись були разом, не ходила в парки, де вони гуляли, і навіть змінила роботу, щоб бути якнайдалі від його звичного середовища.

Але найважче було уникати Макса.

Він став частиною її життя ще задовго до того, як усе зруйнувалося. Його довірливий погляд, щирі обійми та дитяче захоплення нею були тим, що нагадувало їй: колись вона була щасливою. Вона любила цього хлопчика так само, як колись любила його брата. І він любив її.

Спочатку їм вдавалося бачитись. Вона забирала його зі школи, іноді разом ходили в кіно або сиділи в парку, і він з усмішкою розповідав їй про свої успіхи. Але згодом усе змінилося.

Зоріан не дозволяв Максу приходити до неї.

Одного разу хлопчик зателефонував їй серед ночі. Він плакав.

— Елісон, чому ти не приходиш? Чому я більше не можу тебе бачити?

Вона закусила губу, намагаючись стримати сльози.

— Максику, я не можу… Це не від мене залежить.

— Це він? Він забороняє тобі? Вона мовчала, а Макс, здається, зрозумів усе сам.

— Але ж я теж тебе люблю, — його голос зірвався. — Це не чесно!

Елісон нічого не могла змінити. Вона не хотіла, щоб хлопчик страждав через їхні з Зоріаном проблеми, але водночас розуміла, що навіть ці рідкі зустрічі лише затягують рани, які й так ніколи не заживуть.

Вона намагалася переконати себе, що так буде краще. Але як тільки згадувала сльози Макса, її серце стискалося.

І попри все, що вона знала про Зоріана, вона досі нічого не знала про його дружину.

Вона не чула її імені. Не бачила жодного фото. Не знала, хто вона, ким працює, звідки родом. Це здавалося дивним, адже в сучасному світі інформацію можна знайти будь-де. Але ні. Її ніби не існувало.

Вона знала лише одне: ця жінка тепер займала те місце, яке колись належало їй. І хоча вона переконувала себе, що це не має значення, вночі її розум зраджував її.

Чи він справді щасливий?

Вона хотіла вірити, що так. І водночас — не хотіла.