Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон

— Ваша війна…
— Як воно мені тепер, ти не знаєш цього… — торочив Тоні своє, уриваючи мене постійно так, що я не мала змоги вставити і слова.

Тож я зупинилась і зітхнула. Знову. Я збіса часто роблю це із ним.

Гаразд, або казати зараз, або мовчати до скону. Це ж може остаточно вибити ґрунт в нього з-під ніг.

— Вона мене ледь не вбила… — випалила я одразу, доки не передумала, доки не поховала цю таємницю в собі назавжди. — Петра та ваша сутичка. Вона зателефонувала мені, волала так, що привернула увагу водія, він відволікся і… Ну, сталося оте все, — змахнула я вільною рукою.

Тоні усвідомлював мої слова довго, з недовірою не тільки до мене, а й до себе, ніби вирішував, чи не почалися в нього від потрясіння слухові галюцинації; примруживши очі, вдивлявся мені в обличчя, та я ладна була заприсягтися на Біблії — матуся, мабуть, кілька екземплярів лишила десь по хаті і під мій матрац одненький не забула запхати, — або також пройти тест, тільки на детекторі брехні. Якщо вже сьогодні такий день, що перевертає життя догори дриґом, нехай буде так. Я наївно сподівалась, що завтрашній буде кращім.

— Cazzo… — збентежено промимрив нарешті Тоні і пригорну мене до себе, зарився носом в моє волосся, і дихав, насичуючись моїм запахом, ніби мене від нього знов спробує забрати хтось.

— Я вб’ю її, Бессі, хочеш? Тільки скажи, — прошепотів він, коли мовчанка між нами стала геть нестерпною.

— Ні, — похитала я головою, полоскотавши йому ніс. — Єдиний життєвий урок, що я втямила, — майже кожного разу, коли я зриваюся і перетворююся на довбане шоу фриків з биттям тарілок та пляшок, я шкодую про це і мені соромно, — але не тоді, коли я розбила Джасперов писок та зацідила ляпаса Петрі, це вінець моїх нападів гніву, найліпше, що я вчиняла, коли втрачала глузд від люті й у намаганні себе захистити. — Ти знищиш її, потім це знищить тебе, і мене заразом, і Джованні… Годі. Карма вже вліпила їй добрячого копняка.

Тоні відсторонився і я побачила його невдоволену пику.

— Великий Джо останній, хто мене зараз хвилює, — його тон також змінився, перетворився на крицю. Якщо ще хвилину тому він був зніченим, вкрай розгубленим і тремтів — як в лікарні, — тепер злість запанувала в нім знову. Трясця! Ці емоційні гойдалки остаточно його закатруплять.

— Гадки не маю, що ти відчуваєш зараз, — погодилась я з тим, що він зронив раніше. — І ніколи не дізнаюся — тобі відомо, моя родина має інших демонів. Але зауваж, скільки років він мовчав, терпів ваші сварки і взагалі тебе, враховуючи, що ти страшенно нестерпний. Ця ворожнеча приносить лише руйнування. Навіть зараз — вона зруйнувала все, що ти знав і у що вірив. Якщо Джованні захотів остаточно спинити її, це не тому, що він прагнув завдати тобі болю, Тоні. В нього було достатньо й часу, й можливостей для цього. Але це лише моя думка, краще спитати пояснень в нього.

Хоч погляд карих очей і пояснішав трохи, все ж недостатньо, щоб Тоні схаменувся, я цього від нього і не вимагала зараз, проте коли він усе збагне й чи збагне взагалі? Чи пробачить? Чи прагнутиме пояснень? Шукатиме правду? Хтозна.

— Ні, я не розмовлятиму із ним. Більше ніколи. Жодного слова. Не хочу, — відрубав він. — Та якщо тобі так кортить з’їздити туди — я викличу автівку. Я навіть поїду з тобою. Але ані з ним, ані з будь-ким не розмовлятиму.

Цікаво, чому він тоді погодився? Боїться лишатись на самоті?

Я кивнула, сподіваючись, що Тоні змінить свою думку, та в позашляховику він навіть зі мною балакати припинив. Сидів, потираючи підборіддя великим пальцем, та дивився у вікно, сховавши очі за темними стеклами окулярів. Він був десь далеко, можливо, у спогадах про Вітторію, позбавлявся їх, спалював, подумки поливаючи ґрапою, чи, навпаки, перебирав фрагменти життя з Джованні, намагаючись зрозуміти, чи не проґавив він колись якийсь натяк, що він йому не рідний син. Так, тому, що відбувалося у голові — і в серці — Тоні, навряд хтось міг би позаздрити.

Біля ресторану коїлося казна-що, і нехай рятівники, як і копи, вже згорталися, коли ми приїхали, людей навколо все одно було забагато, преси також. Всіх цікавили соковиті подробиці чергового скандалу з життя сім’ї Соретті.

Тоні допоміг мені пройти за огорожу — біля ресторану все ще лишалась натягнутою стрічка і чатував патрульний, що стримував навалу зівак, і Тоні довелося назватися й процідити крізь зуби прізвище, котрим він пишався усе життя, а відсьогодні, схоже, зненавидів дужче за Петру. Але для всіх він все ще був представником дивною сімейки, що полюбляє встругнути щось обурливо гучне, таке собі безкоштовне видовище для допитливих любителів брудної білизни, тому, звісно ж, у поліціанта не виникло жодних питань, лише здивований погляд, котрим він ковзнув по Тоні, коли той зостався назовні.

Розчахнуті двері «Рубіроси» вели простісінько в осередок справжнього тотального хаосу, немов у закладі злетіла з котушок ціла зграя п’яниць, котрі трощили усе, що траплялось їм на очі. Схоже, відвідувачі полишали залу ресторану в паніці, схопивши лише найцінніші особисті речі, і забрали не все, бо на спинках кількох стільців я помітила піджаки, ще шкірянку. А по підлозі були розкидані серветки й виделки, і навіть чиясь піца, котра гепнулась ще розплавленим сиром униз, і тепер його білі мацаки, що розповзлися з-під тарілки, нагадували восьминога, який зустрівся з чиїмсь черевиком.

Посеред всього цього жахливого видовища стояв Джованні Соретті. У рожевій сорочці, на котрій виділялися темні підтяжки, вперши руки у боки, він вислуховував темноволосого пузаня в білому кухонному кітелі. Мабуть, це той самий Вінченцо, бо він сплутано гуркотів щось, змішавши англійську з італійською в нерозбірливий для мене коктейль.

Він помітив мене першим й кинув сердито:

— Ми зачинені. Мабуть, назавжди. Коментарів не даємо. Просто йдіть до дідька, signorina.

Джованні озирнувся з-за плеча, щоб дізнатись, кого ж там виганяє його кухар, і я була шокована, як змінилося обличчя старшого Соретті — бліде і втомлене, зі зморшками, що знівечили його і позбавили привабливості, і без звичного шарму й чарівності, він був слабким стариганем, що заледве стояв на ногах й ось-ось мав розсипатись на грудку піску. Здавалося, роки не просто наздогнали його, вони вдарили так, що він впав, а підвестись не зміг.