Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон

Я підійшла до Джованні широкими кроками, переступаючи розкидані підлогою речі, й торкнулась його плеча. Стиснула його пальцями, в спробі підбадьорити трохи. І це все, що я могла.

— Мені шкода, Джованні. Може, одного дня все владнається якось.

На жаль, напевне я цього не знала.

В кутиках його очей вже набігли нові сльози, і я збагнула — потрібно втікати, не тому, що я не збиралась втішати цього старого, просто навряд він піддаватиметься емоціям в моїй присутності. Це остаточно доб’є його. А я цього не хотіла.

— Як вважаєш, він ще заговорить зі мною? Простить мене? Він — єдине, що я маю. Я ж…

Великий Джо не договорив. Напевне він був ладен віддати всі три ресторани Тоні, тільки щоб він, жива частинка Вітторії, лишився поряд із ним. Та я сумнівалася, що Тоні погодиться, що йому ще це потрібно. І я вже напевне не могла нічого обіцяти Джованні за нього.

— Я не знаю.
— Скажи йому, що «Вітторія» його, завжди була його і буде, — зашепотів квапливо Джованні. — І, Елізабет, благаю, не кидай його.

Відійшовши, я похитала головою.

— Не кину. Але не тому, що ви попросили, просто я цього не хочу.

Коли я вийшла на вулицю, Тоні самозабутньо копав заднє колесо позашляховика як справдешній автомеханік, і сьорбав щось, сховане в паперовий пакет. Ось де він вже надибав вино, га?

Колишній бос не розпитував як там Джованні, не цікавився, який розгардіяш всередині, лише спитав, коли ми вже залізли в автівку:

— Він не казав… Ну… Який результат в тої курви?

— Це ж очевидно, Тоні, — форкнула я. — Спроба спалити ресторан — не тріумфальний феєрверк, чи не так?

І він вперше з часу, коли отримав страшну звістку, посміхнувся. Лише трішки, тільки підняв кутики рота, від чого його обличчя набуло лиховісного самовдоволеного виразу, котрий за мить вже зник, ніби його й не було.

В пентхаусі Тоні випив ще і пішов у душ, щоб спробувати змити з себе бруд цієї жахливої доби. На нього було боляче дивитися — завжди говіркий і зухвалий, він соромився себе нового, без приналежності до відомої родини, до своєї репутації мангеттенського гульвіси… Я спробувала пояснити йому, що Джованні аж ніяк не відрікається від нього, та Тоні не схотів слухати. Відмахнувся, узяв білизну та піжамні штани, і пішов.

Я також перевдягнулася в піжаму, узяла вино і келихи, та прийшла до його спальні. Я ні на що не сподівалася, нічого не очікувала, просто знала — я йому потрібна. Як коханка чи слухачка — байдуже. Цієї ночі я буду поряд і ні на хвилину не відходитиму від нього.

Вийшовши з ванної, Тоні витер мокре волосся рушником, потім відкинув його на підлогу, змусивши мене закотити очі. Нехай я більше не його покоївка, та це мені геть не сподобалось.

А ось його голий торс, на якому ще лишилися й поблискували крапельки води, — дуже.

Облизнувши губи після вина, я тихо мовила:

— Ти ж знаєш, що подобаєшся мені не через своє прізвище? Ти дуже вродливий чоловік, єнотику…

Тоні злегка всміхнувся і нахилив голову, немов навіть зніяковів. Та звісно ж не зашарівся. Коли він підійшов до мене — забрав мій келих та відпив з нього.

Сів напроти мене на ліжко та не схрещував ноги під собою, як це зробила я. Підігнув одну, а іншу спустив на підлогу і, поставивши собі на коліно келишка, почав крутити його в пальцях, від чого рубінова рідина яворилася як зілля.

— Я не ненавиджу його за те, що він не мій рідний батько, — після кількох хвилин тиші повідомив Тоні. — Я жодного разу цього не відчув, коли він ростив мене, не запідозрив. Але те, що він стільки років мовчав і приховував це від мене…

— Джованні розповів мені…
— Я не хочу! — урвав мене Тоні, змусивши змовкнути. — Не зараз.

Я слухняно кивнула. З цим я не наполягатиму.

Натомість спитала:

— Що ти робитимеш тепер?

Коли вільний від всього, включно з прізвищем Соретті.

Тоні не відповідав. Це й не дивно — в його стані він не мав нового плану, не вигадав би його настільки швидко, — та я принаймні хотіла б знати, в який бік його штовхає відчай.

Нахилившись за пляшкою, Тоні наповнив келих аж по вінця і кілька краплин впали на постіль. Добре, що вона чорна. Це, звісно, не рятує від інших, інтимніших плям, але вина на цій тканині не видно.

Нарешті після тривалої паузи, пролунав його голос. Зі знайомим акцентом, що пробудив в мені надію, нехай Тоні і випустив його пестити мої вушка, мабуть, несвідомо.

— Нап’юся з тобою, любонько Бессі, чи маєш інші плани на вечір?

Я підморгнула йому і, вмочивши палець у келих, під вигук Тоні злизала з нього вино.

— І, напевне, почну все з початку. З нуля. Принаймні спробую. Одна ціпонька якось, сидячи на пляжі, підкинула мені цю ідею — відкрити щось своє.

Як я не намагалася, та втримати усмішку було складно.

— Мудра дівчина. Мабуть, філософиня за фахом, — припустила я.

— А грішниця яка, м-м, — промуркотів Тоні.

— Так, ну годі про це, — схопила я пляшку.

І решту вечора й ночі ми дійсно жлуктили вино, заробивши собі страшенне похмілля на ранок. Та, не зважаючи на це, він все одно був початком чогось нового і кращого, нехай Тоні і потребує часу, щоб прийти до тями.