Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон
Побачивши мене, власник ресторану осудливо цокнув язиком.
— Елізабет! Вона своя, усе в порядку, Вінні, — змахнув він рукою. Вінченцо підібгав губи, але сперечатись не став. А Великий Джо на мить забув, що тут сталося — моя поява, як посланця, подарувала йому надію. — Тоні? Він тут? Він… Як він?
— Тут, та… — я нерішуче ковтнула слину, — навряд він говоритиме з вами.
Джованні проказав кілька речень італійською, звертаючись до Вінченцо, і той, пробурчавши у відповідь усього лише одненьке слово, пішов в бік кухні. В ще донедавна забитій під зав’язку клієнтами залі ми з Великим Джо лишились геть самі.
Соретті підійшов до одного зі столиків, підняв стілець, що валявся на підлозі й, перед тим як важко опуститись на нього, налив в порожній келих вина з відкоркованої пляшки. Але не випив, він ніби зробив це за звичкою, і, піднісши долоню до перенісся, почав масувати його, мабуть, в спробі позбутися головного болю.
Тільки зараз я вловила в повітрі запах горілого часнику, бензину та цигарок. Та якби Петра розплескала паливо по залі, сморід був би сильнішим, мабуть, усе почалось і скінчилось на кухні, а відвідувачів попросили покинути ресторан про всяк випадок.
— Вона сказилася, коли отримала результати, — немов дізнавшись, про що я розмірковую, повідомив Джованні. — Зі слів Вінченцо почала кричати, що не дозволить Тоні забрати все, у що вона вклала стільки сил. Приперла звідкілясь каністру, розлила у кабінеті й на кухні, і вже збиралась вискочити до зали, коли посудомийка накинулась на неї, а потім ще офіціантка. Як я зрозумів, знайшлося багато охочих врізати їй під тим приводом, що її варто вгамувати…
Великий Джо підняв на мене погляд. А я й досі не шкодувала про той ляпас. Я б зробила це знову. І сьогодні також.
Та мене трохи потішило, що крижане стерво до останнього сподівалася, що вона таки Соретті, а ще була певна, що Тоні — нащадок Джованні. Або вона готувалася заздалегідь, і виношувала цей задум від того самого дня, коли у лабораторії узяли її кров.
— Співчуваю. Така ганьба… Ви ж знали все і без тестів, еге ж?
Джованні розвернувся до мене спиною, поклав лікті на стіл, й сидів так якийсь час, зсутулений, з пониклими плечима.
— Та звісно ж знав, — гмикнув він нарешті. — В Петрі немає нічого мого, жодної риси, жодної схожості. Інколи я навіть ознак людяності в неї не помічав, та одразу ж картав себе, що не можна думати так про доньку, рідна вона мені чи ні.
Раптом я згадала, що Вітторія на тому весільному знімку була вагітна і десь на дуже пізньому терміні, тож, якщо вона не брехала Джованні, що дитина від нього, він був у курсі… І Петра також, як і її мати. Ось звідки вона знала, коли сипала звинуваченнями на вечері з моїми батьками.
— Тобі ж відомо, Елізабет, як воно буває з поганими хлопцями. Вони дурять голову, беруть усе, що їм заманеться, а потім накивають п’ятами, — зітхнув Соретті, продовжуючи свою розповідь. І тепер, напевне, вона стосувалася його першої дружини. Я змовчала, що для багатьох дівчат і всіх колишніх пані Соретті він, Джованні, був також поганим хлопцем, зрадливим чоловіком, підступним срібним лисом. — Це я закохався в неї з першого погляду, а вона обрала собі іншого. Небезпечнішого. Зв’язаного ще з дитинства обіцянкою побратись з донькою друга родини, щоб укріпити вплив обох сімей. Та це не заважало йому розважатись з дівчатами, брехати їм, зваблювати, і тікати, або погрожувати, щоб мовчали. Вітторія вважала себе кмітливішою. Змусила його заприсягнутися, що він зречеться тих заручин, і тільки після цього почала гуляти з ним. А коли завагітніла, він залякав її родину, бо батько Вітторії збирався поскаржитись його матері, збирався добитись справедливості для доньки. Всім сусідам було відомо про це, всі боялися казати їй щось в обличчя, а позаочі кликали шльондрою. І нехай вона мене відшила, я такого стерпіти не міг. Тому figlio di puttana я нічого б не заподіяв, але я міг врятувати її. Ось і прийшов до Вітторії знову. Власне, — здається, Великий Джо навіть всміхнувся, — я ходив до неї кожен вечір, бо вона й далі відмовляла мені, скрутне становище не зробило її поблажливішою і м’якшою. Так тривало аж до свята Феррагосто, воно відзначається в серпні. Ми зблизилися з її родиною, і вони запросили мене до них на пікнік. Я й досі пам’ятаю той день, було до дідька спекотно, її рожеві від сонця щічки сяяли, і вона, склавши долоні на животі, стояла і здалеку дивилась на мене. Потім узяла виноград, підійшла до мене, відірвала ягідку і піднесла мені до рота. Я з’їв її і поцілував кожен її пальчик. І тоді Вітторія нарешті спитала: «Ти любитимеш його як рідного?», ми не знали, хто народиться, та вона була певна, що чекає на хлопчика. А я відповів їй: «А хіба він не мій?». У вересні ми одружилися, і я забрав її з Маленької Італії до Бронксу, від сусідів, що й далі пащекували про неї… — тільки зараз Великий Джо обірвав свою розповідь. Провів долонею по щоці, я не розгледіла, та, здається, він змахнув сльозу. І нарешті перехилив келих, випивши з нього все вино за раз.
Мабуть, воно надало йому сміливості поглянути на мене. Наші з Джованні очі зустрілися, немов він хотів запевнити мене, що наступні його слова відверті і є чистісінькою правдою. Ніби я могла в них сумніватися. Але моя довіра не вплине на того, кого він прагнув переконати. Того, кого зараз відсутній.
— Я завжди любив і люблю Тоні як рідного. І любитиму. Та я втомився, Елізабет. Все, чого я хотів, — щоб в мене була родина, міцна родина, в котрій принаймні поважають одне одного і шанують. Я ситий по горло цими звинуваченнями, образами, претензіями, котрі перетворювали всі сімейні вечері й свята на блазенство. Я ледь не дозволив Петрі одружитися з потворою. Я накоїв стільки помилок. Ресторани — праця всього мого життя, та вони того не варті. Якби я розділив їх, це нікого б вже не заспокоїло. Петра з Тоні і далі прагнули б знищити одне одного, вважаючи, що мають отримати більшу частку. Їхня ненависть надто глибоко проросла у них. І подивись, до чого це призвело, — розвів Великий Джо руками. — В мене нічого не лишилося, окрім аліментів колишнім дружинам й вина. Я старий бовдур, що зруйнував усе, що мав. В мене зосталися й ресторани, але я їх не хочу.
