Ох і дура ти, Мар'янка - Анна Лященко

Неділя

Олексій

Адже я міг сьогодні зустрітися з Мар'яною. Посиділи б у кав’ярні, може, прогулялися б парком. Поговорили б зрештою.

Хоча… Зараз їй краще від мене якомога далі бути. Поки що з Ісматовим не втрясеться. За сестру такий як він й замочити може. Швидше за все, так і планує.

Все ж таки я правильно зробив, що скасував зустріч з Мар’яною. Так для неї  безпечніше.

Вибух у дворі вибиває вікно у спальні та перериває мої думки. Відразу спрацювали сигналізації на машинах у всіх навколишніх будинках. Так, я мав рацію, треба від Мар'яни  подалі триматися, щоб її в це не затягти ненароком.

Влітає охоронець.

- Олексію Олександровичу! У Вас все добре?

- Усі норм, — швидко одягаюся і питаю, — ніхто не постраждав? Що вибухнуло?

- Усі цілі. За хвилину до вибуху під'їхало дві машини, водій однієї з них вийшов і пересів у іншу і та поїхала з пробуксівкою. Та через кілька секунд машина, що залишилась, вибухнула. Ми навіть не встигли підійти до неї, перевірити.

- Ну і дякувати Богу, що не встигли. Повідомили куди слід?

- Так, і Фролова викликали.

- Добре. У хлопців нічого зайвого немає?

- На все є дозвіл.

- Чудово.

Набираю Сивого.

- Але, Юре, тут в мене шумно...

- У курсі вже, їду. Усі цілі?

- Так, постраждали тільки мої стіни та настрій.

- Гуморить він. Ось мені не до сміху.

- Мені теж… Каву варити?

- Пізніше… Відбій.

Мар'яна

Неділя. Вихідний. Такі плани були! Але людина припускає, а Бог... Дзвонить такий собі пуп землі, і все скасовує, бо в нього робота чи бачите! Настрою немає? А на мій настрій начхати?!

Ну і добре… І мені на нього начхати… А поки що, треба себе чимось зайняти. Влаштувати чи генеральне прибирання? А то потім токсикоз почнеться. Чи не до того буде.

Зараз, тільки телевізор увімкну, нехай дзижчить. І чаю з бутерами зроблю. Сніданок начебто. Що там у новинах, що за обгоріла машина? Додаю звук.

- Сьогодні вранці біля будинку бізнесмена Олексія Тигрова вибухнув припаркований автомобіль.

Льошка!!! Тремтячими руками набираю номер. Боже!

Нема відповіді. Льоша! Візьми трубку! Ну, будь ласка!!! Ну, Льошкааа!

– … ніхто не постраждав. – Голос диктора трохи заспокоює.

Вся тремчу, мене б'є. Я таки люблю його. Тепер я це точно знаю.

Олексій

Усе оформили. На всі запитання відповів. Скрізь підписав. Усі нерви вимотали. Добре хоч у відділення не потягли. Начебто я сам цю машину у себе під будинком висадив у повітря. Спасибі Сивому, розігнав усю цю братію.

Де ж він ходить? Кава вже готова.

Що там телефон розривається? О! Дідько! 38 пропущених. Новини швидко розлітаються. Недаремно репортери вешталися. То хто дзвонив? Фролов, Літий, Світлана Володимирівна, невідомий, Мар'янка!! Напевно, новини подивилася. Треба їй передзвонити, нервує напевно.

- Давай вже свою каву. - Сивий виглядає втомленим. Вимикаю звукове сповіщення та відкладаю телефон. Наливаю нам кави. Благо кавоварка все робить за вищим розрядом. Хоч і недешева річ, але воно того варте.

Сивий мовчить. Я теж. Наливаю по другій чашці.

- Міцніше щось є? Маю надію.

- Бренді. Чи підійде?

- Саме те.

Дістаю пляшку з бару та відповідні келихи. Заглядаю в холодильник, добре є лимон. Нарізаю тонкими скибочками та розливаю бренді по келихах. Цокнулися, випили... Мовчимо. Чекаю наганяй, хоча реально не розумію за що.

- Пожерти є що?

Знову зазираю до холодильника. Дістаю ковбасу, шинку, сир, хліб. Все у нарізці, у вакуумній упаковці. За термін не переживаю. Надія Василівна, моя домоправителька, за всім стежить суворо.

- Льоша, ти розумієш, що це вже серйозно?

– Я й раніше розумів.

- Зараз мені нема чого пред'явити Ісматову.

- А ті, що в лікарні, мовчать?

- Замовкли назавжди. Їх прибрали.

Отже, вже три трупи. Через психовану дівчину... І це, схоже, лише початок. Наливаю ще по одній. Випиваємо мовчки.

- Льоха, якщо що, я тобі цього не говорив, але розрулити цей непотріб можна лише одним шляхом, і я тобі в цьому не помічник. Прикрити прикрию... Але вирішити не допоможу. Думайте із Фроловим самі... І не тягни.

– Я зрозумів, Юрко. Дякую.

Сивий підвівся, схоже хотів ще щось сказати, але передумав. Махнув рукою і, поплескавши мене по плечу, вийшов із кухні.

Я залишився сидіти з недопитою пляшкою бренді та з важкими думками. Мій друг, представник правоохоронних органів, із досить пристойного розміру зірками на погонах, щойно недвозначно мені натякнув, що єдиний спосіб вижити для мене – це вбити Ісматова.

Не те щоб це було величезною моральною проблемою, собаці - собача смерть, та й в армії мені доводилося це робити. Але якось погано на душі...

Погляд випадково впав на телефон, який вкотре засвітився від виклику. Мар'яна! Дідько!! Приймаю виклик.

- Алло, привіт, Мар'яно. Зі мною все гаразд. Не міг відповісти.

- Льоша, я трохи з глузду не з'їхала!!

- Вибач. Я... Мар'яно, я приїду?

– Зараз?

- Так зараз. Ти потрібна мені.

- Добре, адресу ти знаєш, сподіваюсь. Твої хлопці у мене під будинком.

- Скоро буду, чекай.

Мені потрібна Мар'яна! Зараз, прямо зараз!

Виходжу з дому. Я не те щоб у мотлох, але за кермо в такому стані не сяду. Кажу водієві, куди мене відвезти. Краєм ока бачу, що слідом їде машина супроводу та Фролов. Ось він там мені найменше потрібний! Але начхати. Сьогодні начхати. Завтра нехай розповідає мені який я дурень, козел та ловелас. Сьогодні мені потрібна Мар'яна.

Менше як за 20 хвилин під'їхали до її будинку. Не дивлячись на відкрите вікно в машині та морозну погоду, протверезіти до кінця не встигаю. Воно і на краще. А то наказав би розвернути машину і їхати додому. Кидаю водієві: «Не чекай» і заходжу до під'їзду. Квартира Мар'яни на першому поверсі. Вона вже чекає на мене. Стоїть на порозі, перед відчиненими дверима.