Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон

Навіть, шкіряна куртка, яку я роздобула в коледжі в обмін на допомогу з однією з дисциплін і до сьогодні вважала ледь не найкоштовнішою своєю річчю, не врятувала мене й не додала впевненості. Я вперше за життя по-справжньому заздрила гобітам: я б охоче пішла до Мордору, ніж поперлася в «Прада». А саме туди Сильвія одразу ж нас і потягнула. Так-так, Тоні звільнив першу половину дня, щоб скласти нам компанію… Ну звісно, хто ж пропустить таке шоу — ходяче модне позорисько — себто я — серед цінників з моторошною кількістю нулів.

По мірках консультанток, котрі скидалися на манекенниць, яких востаннє годували в позаминулому році, — я узагалі була якоюсь небезпечною жебрачкою, і вони не виганяли мене з бутика лише через Соретті та Сильвію. О, ця парочка отримувала всю їхню ґречність.

Саме час сказати ні, Елізабет. Це вона, та остання мить. Відчуваючи незвідану досі паніку, що мчала на мене як потяг, в котрого відмовили гальма, я дійсно збиралась втратити можливість отримати найлегші двадцять тисяч у своєму житті. Ну, і найперші, бо таких грошей в мене ніколи не було.

— Знаєш, Тоні, це було помилкою… — почала я.

Першою зреагувала Сильвія. Вона сунула мені келих шампанського, а мене саму запхала до примірочної. Подалі від тих чахлих змій, що вже увивалися біля Тоні, тому він й не помітив, що я щось казала. Про моє існування він, напевне, також забув.

Стовбичачи біля здоровенного — від стелі до підлоги — дзеркала, по обидва боки якого простягалися два ряди лампочок, я все-таки змусила себе трохи ковтнути з келиха. Я ніколи ще не бувала в таких магазинах, навіть просто з цікавості не зазирала у них — в мене все одно не було грошей, щоб щось купувати чи хотіти якусь річ звідси, — і ніхто не подумав про це і не спитав. Ще б пак, вони, на відміну від мене, до розкоші звикли. І навіщо я сунулася на той Мангеттен?..

Враження, що я зовсім крихітна, нікчемна мандрьоха, яка тільки-но наївно приїхала підкорювати Нью-Йорк, що перемолов мене, перекусив навпіл та виплюнув, посилювалося щохвилини. Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє відчувала схожий сором та відразу до себе.

А ще гнів.

Сильвія увірвалась до мене без дозволу, гальмуючи мої гризотні роздуми. Наказала роздягнутися, поки розбирала купу одягу, що принесла з собою. Першим вона запропонувала мені червоний піджак й такі ж штани. Забираючи в неї вішалки, я звернула увагу, як тремтить її рука. Отакої! А їй який сенс нервувати, якщо вона тут почувається як вдома. Ні, як взагалі власниця цілого бренду, настільки хазяйновито й загонисто вона поводилась й розмовляла з консультантками. Точніше наказувала їм і ганяла їх, поки я вдягалася.

Коли я вийшла до Тоні, він, сидячі на бежевій канапі, закинувши одну ногу на іншу, лише красномовно наморщив носа. І не сказав нічого. Та він нарешті згадав про мене, нехай одна з консультанток — кістлява білява відьма — ледь не всідалася на нього зверху й все улесливо цвірінькала поряд, ризикуючи накликати на себе прочуханку від Сильвії. Але він ігнорував ту хвойду. Тоні Соретті відмовлявся від можливості наспіх потрахатися. Це щось новеньке!

Наступні варіанти, підібрані подругою, бос також забракував. В Сильвії якраз задзвонив телефон, тоді як я узяла останню вішалку, перед цим прикінчивши шампанське. Гаразд, ця сукня, і моє ганебне дефіле по «Прада» нарешті скінчиться. Щоправда, я не тішила себе марними надіями, розуміючи, що далі ми просто підемо в інший бутик… І пекло з приміркою почнеться наново.

Плаття, котре я напнула на себе, спочатку здалося мені безглуздим. Та я змінила свою думку, коли воно, оздоблене бронзово-чорними камінцями різних розмірів вздовж вирізу, огорнуло мене як рідну, вишукано підкресливши усе, що потрібно, щоб чоловіки та лесбійки скрутили собі шиї, поїдаючи мене очима. Щоправда, застібку заклинило десь на рівні лопаток, й ця зрадниця відмовлялася рухатись і вгору, і вниз. І за хвилину я втомилась її смикати.

Висунувши голову з-за фіранки, я покликала Тоні, котрий все ще сидів на диванчику. Й слухняно чекав. Теж щось нечуване досі!

— Ти мені потрібен…

Це пролунало геть жалюгідно.

Повернувшись до дзеркала, я покусувала губу як знічена дитина, котру вперше лишили саму вдома і вона вчинила там страшний безлад. Я мала б сповнюватись вдячністю, не бажанням провалитися крізь землю й лишитися там назавжди, щоб на поверхні усі забули про те, що колись десь була така-сяка Елізабет Болтон.

— Завжди до твоїх послуг, любонько Бессі, — промуркотів бос, приєднавшись до мене.

— Нічого цікавого для тебе, в мене лише заклинило застібку, — пояснила я, спостерігаючи, як він насувається, нарочито неквапливо розтягуючи кроки, ніби я погукала його геть не для такої дрібнички. Ніби я взагалі не викликала його, а він прийшов сюди самовільно.

Соретті спинився позаду мене. Я підняла очі, і наші погляди зустрілися в дзеркальному відбитті. Його — вугільно-нахабний й гріховний, — і мій — сповнений розпачем.

Звільнивши від повітря легені, бос вийняв долоні з кишень штанів.

— То мені застібнути її чи, навпаки, звільнити тебе від сукні?

Це питання здавалося геть не пропозицією з порятунку. Навпаки, чимсь, геть далеким від порятунку, і близьким до розпусти в примірочній.

Моєю спиною прокотилася легка дрож, а щоки почали горіти, просто в нас обох на очах наливаючись рум’янцем. Який сором!

— Це ти мені скажи…

В спробі заспокоїтись я провела рукою по животу, намагаючись розгладити вигадані складочки на тканині.

— Ти нервуєш, — замість путньої відповіді констатував бос. Й пройшовся кісточками пальців вздовж мого хребта, легенько, ледь відчутно. Але навіть такого доторку було достатньо, щоб я, здригнувшись, випнулася. — І дивно реагуєш на мене.

Брехло. Нам обом добре відомо, як саме я відреагувала на нього — сиротами, що вкрили мою шкіру. Та я нічого не могла з собою вдіяти, залишившись з Соретті наодинці, за таких незвичних обставин, я втрапила під дію його чаклунства.