Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон

Прокинулась я з відчуттям, що вскочила в страшенну халепу. Нащо такому, як Тоні Соретті, котрий може мати будь-яку кралечку і для цього не потрібно платити гроші, достатньо лише скористатися акцентом в комплекті зі знадливою посмішкою, наймати мене супутницею на вихідні? Він цього так і не пояснив. Жартував, намагався причарувати мене, словом поводився так, ніби не збирається відвалити купу грошей лише за моє товариство. І невже його батько аж настільки довірливий? Чи маємо ми підготуватися? Провести кілька репетицій? Що взагалі я маю робити, крім того, що матюкатись на Петру? Тоні анічогісінько не пояснював.

А коли я вийшла зі спальні, вже перевдягнувшись в уніформу, ще й почула з боку кухні дзвінкий сміх. Жіночий. Соретті, хай йому грець!

Обережними кроками, ніби за рогом чатувало чудовисько, — і я не про хтиву тварину на ймення Тоні, — я дійшла до кухні та повільно переступила поріг, перед цим перевіривши, чи міцно та надійно зав’язаний вузол, на якому тримається моє єдине прикриття — халат, котрий чомусь не перетворювався на плащ-невидимку, хоча я подумки благала про це.

— Лізбет! — миттєво зреагував на мене бос. Чогось він незвично тупцював біля столу. Й привітав мене гучніше ніж завжди. — Ми вже зачекалися!

Спантеличено нахмурившись, я скосила очі на незнайомку. Темноволоса пухкенька дівчина з яскравими рум’янками на щоках скидалася на апетитний пундик з карамеллю. Притулившись плечем до холодильника, вона жваво тарабанила пальцями по дисплею свого телефона, і навіть бровою не повела, коли я з’явилася.

Користуючись тим, що вона завзято гримасує своєму телефонові та незримому співрозмовнику, я притул підійшла до Тоні й просичала:

— Коли ти встиг? Ти ж йшов спати один.
— О, це не те, що ти думаєш, любонько Бессі, ми з Сильвією не спали. Ніколи. Вона тільки-но прилетіла з Каліфорнії заради нашої спільної справи, — підморгнув він змовницьки.

— Взагалі-то спали, ще за часів динозаврів. То оце і є твоя Бессі? — почувся за моєю спиною прискіпливий, по-дружньому уїдливий голос.

— Власне, Елізабет… — зітхнула я, розвертаючись.

Сильвія відклала телефон і витріщалась на мене, здійнявши брову. Схоже, оцінювала мене. Я зробила так само, схрестивши руки на грудях.

Гаразд, вона не виглядала вороже. Здається. І я трохи розслабилася.

Інформація, що вони з Тоні колись мали секс чомусь мене не потішила. Бо я ще ніколи не стикалася з дівчиною, котру після спільної ночі він не тільки пам’ятав, а ще й лишив коло себе. Ця Сильвія чимсь особлива, не потрібно бути генієм, щоб збагнути це.

Ну добре-добре, судячи з їхньої розмови, спогади про це берегла лише вона. Тоні вдався до свого улюбленого прийома — амнезії.

— Гарненька… — констатувала Сильвія після прискіпливого огляду. Почуваючись якось незатишно, я стиснула пальцями шовкові береги халата, почуваючись комашкою, котру вивчають в скельце мікроскопа. — Так провінційна трояндочка. Кажуть, зі шпичаками, — вона також підморгнула мені, ніби ми вже давно знайомі і вона знає, наскільки важкий в мене норов. — Додамо одненьку порцію вітаміну Г, і все буде як слід.

— Чого? — нахмурилася я.
— Гламуру, кицю. Я прилетіла гламурувати тебе перед вікендом.

Добре, не комашкою, а тістечком.

Я зіщулилася, споглядаючи то на неї, то на Тоні, який дивився на мене з напівусмішкою, яка ніяк не запевняла мене, що він на моєму боці. Навпаки.

— А це обов’язково? Я ж, нібито, пристойно виглядаю…

Це було не питання, та Соретті все одно відповів протягло:

— А в уніформі ти абсолютно приголомшлива, Бессі, — і я хитнула головою, щоб ці слова, ця його начисто розпусна інтонація не засіла на закапелках моєї свідомості. Саме так зазвичай я рятуюся від його чарівності, що проб’є і сталь, і бетон, якщо Соретті заманеться й він докладе трішки більше зусиль. — Але це необхідно.

— І я буду схожою на одну з цих курок, котрих ти тягаєш у своє ліжко? Ні, жодні гроші цього не варті.

— Щось мені підказує, що ти ніколи не будеш схожою на них, Елізабет, — реготнула Сильвія, узявши зі столу паперянку з кавою, котру вона захопила дорогою з аеропорту. — Ні, звісно якщо ти маєш набір відповідних майбутньому заходу речей у своєму гардеробі, я не дійматиму тебе…

— Наприклад?
— Ну, сукенка, під котру не вдягнеш білизну, настільки вона обтисла. Прозора блузка… — почав перераховувати Тоні мрійливим голосом.

— Ти мене на виставку хвойд ведеш чи куди? — пробурчала я.

Бос обдарував мене невинною усмішкою. Та у чорних сорочках, хоч як би він не намагався, він ніколи не буде подібним до янгола. Навіть якщо начепить білі бутафорські крила.

За межами цієї геть ненормальної ситуації дзенькнув ліфт.

— Заберу сніданок, — промимрила я і кинулася геть із кухні. Ще ж не пізно відмовитись, так? Я ще маю змогу? Це, як в ліжку, можна сказати «ні» в будь-який момент?

Біля ліфта вже чекав кур’єр, якого звали Карло. Він доставляє нам їжу з ресторану. Пунктуальний хлопчина, прищуватий, але принадний, — хоч до Соретті не дотягує зовсім, в них різні ліги, — і з гарним почуттям гумору. Іноді він фліртував зі мною, під настій я загравала з ним у відповідь, але розуміла: до побачення не дійде ніколи. Його цікавість будувалася лише на тому моменті, коли він випадково побачив мене у білизні — і тепер, мабуть, вважає, що син його боса живе у вічному порнофільмі, — а стосунки з чогось подібного не народжуються зазвичай. Напевне. Експертною думкою я не володіла, не з моїм жебрацьким досвідом.

Коли я повернулась назад до кухні, тримаючи в руках паперові пакети, Сильвії там вже не було. Куди вона поділася? Прошмигнула в мене за спиною?!

— Вона телепортується туди й назад з Каліфорнії чи що? — гмикнула я.

— Можна й так сказати. Працює в Лос-Анджелесі, підбирає знаменитостям лахи, а до Нью-Йорка прилітає відпочити, — пояснив Тоні, підійшовши до кавомашини і ввімкнувши її. Кухня сповнилася джазовим гарчанням.