Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон

— А яке ж щеплення варто зробити Джасперу після тебе? — відбрила Петра, поки я розмірковувала про це.

Джасперу? О ні! От холера!

Позаду Петри виринула, як примара з туману минулого, причина її нищівної люті до мене.

Джаспер Бартолом’ю-п’ятий, той самий колишній бос, через якого мене копняком відправили до Тоні, — наречений Петри? Серйозно?! Та що ж це бляха таке?!

То ось який даруночок він мав на увазі! Покидьок!

Розвернувши обличчя до Соретті, одними вустами я вимовила: «Ну ти й паскуда, голубе мій».

Не впевнена, що Тоні розібрав мої слова, та вже точно збагнув, що я втелепала його не надто підступний, та все ж таки ниций задум. І посміхнувся мені однією зі своїх чарівливих усмішок, сповнених фальшивого каяття. Зазвичай він користується ними вранці, коли в спальні ще валяється якась дівка.

Якщо Джаспер і розгубився, він цього не показав. Підійшовши до Петри, пригорнув наречену до грудей і скорботно витиснув з себе:

— Елізабет! Тоні! Яка несподівана зустріч! Ми не чекали на вас та дуже раді, що ви прийшли.

Та він знущається! Хоч би не розігрував з себе поштивого господаря. Після «теплого» вітання від його обраниці це вже геть дебільна поведінка, втім, як мені відомо, інтелектом він не обдарований абсолютно.

Бос спіймав від нього хвилю натхнення й теж обхопив мене рукою за талію, користуючись тим, що я поки не отямилася остаточно.

— А ми як раді тут бути! — його ж скрушним тоном відповів Тоні.

Запанувала тиша. Так зловісна тиша, красномовніша за будь-які слова та образи.

Спасінням, яке навряд чи відправив Всевишній — сумніваюся, що він покладає хоч якісь надії на когось з родини Соретті, — став Джованні. Він граційно виплив з купки дівчат напідпитку, розсилаючи повітряні цьомчики, як той Посейдон, що сходить на берег в оточенні своїх німф. І попрямував до нас, ігноруючи усіх охочих отримати хоча б дрібку його уваги.

— І як ти мені на дупу ще стрічку не почепив, — прошипіла я, поки випала така можливість.

Тоні й надалі шкірився, немов нічого незвичайного не відбувається, але просичав у відповідь:

— Прикинув, у скільки це мені виллється й злякався.

— Мої діти разом, ще й зі своїми половинками. Що може бути краще?

Та є в мене кілька ліпших варіантів і жоден з них взагалі ніяк не пов’язаний з прізвищем Соретті. Але я змовчала. Замість мене не втримався Тоні.

— Наприклад, болото, повне алігаторів.

Джованні шикнув на нього. А Петра, що підібгала губи у блідо-рожевій помаді, отримала ніжний татків погляд.

— Міг би й припнути язика, — кинула йому сестра.

— Не міг.

В мене над вухом заскреготіли зуби Тоні, а у наступну мить усі оточуючи, мабуть, почують хрускіт моїх кісток — його хватка поміцнішала. Звісно я не задихалася, та приємного в цьому було геть мало. Довелося накрити босову долоню своєю, ніби в бажанні підтвердити непохитність нашої пари, та насправді я намагалася послабити вбивчі кліщі мангеттенського боа-констриктора, доки в мене ще лишилася селезінка. Я ж нічого не зробила, я взагалі заручниця на цьому святі, нехай Петру душить, не мене!

— Люба, не забувай про інших гостей, — м’яко нагадав Джаспер. Це він добре придумав, непоганий варіант, як викрутитися з тої пастки, в яку ми усі втрапили. Ніколи не повірила б, що в мені спалахне щось схоже на вдячність до цього недоумка. Спалахне й одразу згасне, бо це ж Бартолом’ю-п’ятий і я й досі пам’ятала, якими мерзенними відчувалися його пальці на моєму тілі.

Петра кивнула, навіть не глянувши у наш бік, лише щось пробурмотіла батькові, й узявши нареченого за руку, потягла його до трьох дівчат, які без зупинки робили селфі.

Звільнившись від цієї парочки, я відчула полегшення, та я все ще відігравала роль щита або буфера між батьком та сином, і моє положення навряд чи комусь сподобалось би, хоч я й була притиснута до страшенно привабливого чоловіка.

— Синку, не перетворюй це божевілля на цирк, — не соромлячись мене, жорстко наказав Джованні. То він ще не здогадується, що вже утнув його виплодок.

— Її вечір завтра. Цей вона влаштувала для мене, — зухвалим тоном повідомив Тоні, — тож я розважатимусь, як мені заманеться. Ми, — наостанок він ще й мене згадав. Соретті, хай тобі грець!

З найсолодшою у світі посмішкою я вчепилася нігтями у його пальці, насолоджуючись тим зойком, що пролунав біля мого вуха.

— Я прослідкую, щоб цей поганець був сьогодні гарним хлопчиком, пане.

— Ох, Елізабет… — співчутливо зітхнув його батько. Вельми промовисто. Так-так, я теж шкодую, що вплуталася в усе це, та вже нічого не вдієш.

Тільки-но Великий Джо відволікся на парубка з пишними вусами, який перебрав шампанського, бос знов заволодів моїм вушком.

— Ці пальці, Бессі, — скарб нації. Не зламай їх.

Та я була сама незворушність.

— Хіба ти піаніст?

— Ти зрозуміла, про що я.

Авжеж.

— І знову ти себе переоцінюєш, серденько. Ризиковано — за крок до могили. Удушення мене не заводить.

— А що ж тоді тобі подобається, Лізбет? Розповіси?

Втім мій натяк він зрозумів і відпустив мене. Овва! Здатність дихати — найкоштовніший дар у світі! Я ніколи не цінила його як слід, та зараз прозріла.

Тоні скосив карі очі на мене й поморщився.

— Здається, тобі не сподобався сюрприз.

— Звісно сподобався, дорогенький, просто я поки не уявляю, як саме подати тобі свій захват, — огризнулася я.

На жаль, Соретті мав варіант, котрий одразу ж запропонував.

— Вночі, коли ми лишимось самі у спальні. Без білизни та стогнучі моє ім’я, любонько Бессі.

Розмріявся!

Я скривила таку пику, що бос аж відступив на крок, мабуть, з остраху. І зібрався дати драпака. Непогана ідея, Тоні! Біжи, біжи аж до самої бляха Італії, і тоді, можливо, врятуєшся!

— Ну, ти поки подумай про це, а я втечу від тебе ненадовго, mia gioia[1]. Справи кличуть — потрібно перемовитись парою фраз з он тим ось хлопцем.