Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

Лише тепер дозволяю собі розслабитись і з полегшенням зітхаю. Тіло трясе від втоми, горло першить від холодного повітря. Усвідомлення того, що з нами сталося накриває з головою і страх полонить мої думки.

Поруч ворушиться Давид, автоматично підсуваюсь до нього ближче. Його присутність трохи заспокоює мене.

-        Дякую, - чую поруч з собою.

-        Немає за що, - ніяково відповідаю. – Кожен би так зробив.

-        Навряд чи хтось з моїх знайомих дівчат, так би боровся за моє життя, - з нього виривається нервовий сміх. – А в твоєму випадку, ти мала залишити мене помирати.

Я повертаю обличчя в його сторону, в напівтемряві розрізняю лиш грубі контури. Добре видно тільки блиск його очей. Підозрюю, що в нього гарячка.

-        Ти, звичайно, заноза в дупі, але на смерть ще не заслужив.

Давид хрипло сміється, я посміхаюсь у відповідь.

-        Вибач мене, - після тривалої паузи знову говорить хлопець. – За все що тобі наговорив, за свою поведінку. Навіть не знаю, що на мене находило.

-        Не буду тебе виправдовувати, вів ти себе паскудно, - говорю без всякої образи, зараз не до неї. - Я не знала, де від тебе дітись.

-        Зламана нога, це покарання  мені, - важко зітхає.

-        Можливо, - не заперечую. – Тоді я теж покарана. Моя камера, найцінніше, що у мене було, і я її загубила.

-        Співчуваю, - говорить і хукає собі на руки. – Гарно ти це придумала, добрий схованок від вітру і снігу.

-        Люблю дивитись усякі передачі про виживання, - чесно зізнаюсь, відчуваю, як він труситься і добавляю. – А ще знаю, щоб було тепліше, потрібно тулитись тілами.

Я не проти, - охоче погоджується. – Я вже не відчуваю ні рук, ні ніг.