Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

-        Авжеж вона не проти, - швидко відповідає за мене Дмитро, не встигла я навіть відкрити рота. – Ми відповімо на всі ваші запитання.

-        Чому я? – розгублено запитую. – Що я такого зробила? Навіщо мене знімати?

Репортерка посміхається і підходить ближче. Її яскраво червона помада різко виділяється на блідому обличчі.

-        Скажу чесно, - в очах холодний розрахунок і професійний запал. - Красива історія спасіння. Молода, тендітна дівчина врятувала свого друга, не залишила у біді. Країна має знати своїх героїв.

-        Який з мене герой? - хмурюсь - Я нічого особливого не зробила.

-        Ми слідкували за вашими пошуками, - продовжує жінка, не звертаючи увагу на мій невдоволений вигляд. - Люди хочуть знати чим все закінчилось. Ми вже поспілкувались з рятувальниками. Вони в захваті від вашої вигадливості, сховати друга в сніговій норі. Завдяки цьому він залишився живий. Хіба це не варте похвали?

-        Все одно не розумію, що тут такого особливого, - стою на своєму. Зніматись на камеру я не хочу, віддаю перевагу знаходитись по іншій стороні екрану. - Я діяла інтуїтивно. Самі бачили, яка почалась заметіль. Поранений, він би не протягнув довго.

-        Ось і це розповісте, - підхвачує мої слова репортерка, навряд чи від неї можливо спекатись. Упертість хороша риса в її професії. - Я задам лише декілька запитань. І все.

-        Надю, чого ти відпираєшся? - здивований моєю реакцією Дмитро, аж трясеться, так хоче попасти на телебачення. - Тебе покажуть на всю країну.

Роздратовано забираю від нього свою руку. Його турботлива присутність свідчить про бажання засвітитись на екрані. Його марнославство колись його погубить.

Я неохоче згоджуюсь і сухо відповідаю на питання на кшталт, як будувала сховок, чи було мені страшно, і на скільки близькі ми з Давидом. Останнє принципово ігнорую, даючи зрозуміти, що це не їх справа.

Дмитро радісно посміхається і доповнює мої слова не важливими репліками. Його поведінка мене дратує. Як я могла повірити, що він справді за мене хвилюється? Навіть у цю поїздку я попала не завдяки йому, як думала раніше, а за бажанням Давида. Тепер мажор не викликав в мене негативних емоцій, на відміну від давнього друга.

Коли допит закінчився, з полегшенням зітхаю, надіючись, що мене залишать в спокої. Надмірної уваги не переношу, а бути в центрі якихось подій, взагалі для мене неприпустимо. Я відношусь до людей непомітних, які лише спостерігають. Дмитро навпаки, закінченням інтерв’ю розчарований, його б воля, він би позував перед камерою весь день. Я дивлюсь на хлопця, якого колись кохала, і бачу чужого незнайомця.

-        Я вдячна, що ви погодились з нами поспілкуватись, Надіє, - ввічливо посміхається кореспондентка.

Вона з оператором збирається виходити, коли у палаті з’являється невідомий мені чоловік. Він впевнено, по-хазяйськи підходить до ліжка і направляє на мене гострий погляд зелених очей. Його високий ріст усіх присутніх робить малими і незначними, навіть оператор здається згорбився. Дорогий сірий костюм кричить про хороші статки. Сивина, яка розповзається від скронь по чорному волоссю, натякає про його не молодий вік, а можливо ще й нервову роботу.

Атмосфера у палаті змінюється. Дмитро біля мене напружується, виправляє спину, наче на уроці, не відводить очей від гостя. Кореспондентка загорається азартом і жестом показує своєму колезі вмикати камеру.

-        То ти і є та Надія, - голос власний, звиклий керувати і віддавати вказівки. - Гарне ім’я. Розумних маєш батьків. Не те що моя дружина, назвала дітей незрозуміло як.

Він кривиться у пародії посмішки і я помічаю явну схожість з Давидом. Не потрібно представляти цього чоловіка, я знаю хто переді мною стоїть. Прямий ніс і вигин губ натякають на спорідненість, а гострий погляд зелених очей лише це підтверджують.

-        Олександре Петровичу, дозвольте задати декілька запитань поруч з рятівницею вашого сина, - трепет репортерки чітко говорить, яка вона задоволена вдалим матеріалом.

Він зиркнув на неї з небажанням і байдужістю.

-        Я вже відповідав на ваші питання, - нотка холоду в його голосі погасила блиск в її очах. - Скажу лише одне. Я прийшов до Надії, подякувати їй за те, що не залишила мого сина у біді.

Чоловік замовкає, демонстративно показуючи, що більше говорити на камеру не буде.

-        Дякую, - ніяково говорить жінка і нарешті ці двоє покидають мою палату.

Олександр Петрович повільно обходить ліжко і без всяких церемоній сідає на стілець навпроти мене. Лише один погляд на Дмитра і той підстрибує з місця.

-        Тоді я піду, - лепече хлопець і ніяково дивиться на мене. - Принесу тобі телефон. Я говорив твоїм батькам, що ти передзвониш їм.

-        Гаразд, - встигаю лише відповісти, як він зникає за дверима. Очевидно, Діма побоюється цього чоловіка.

Я переводжу на свого непроханого гостя погляд. Мить він вивчає мене, загадково посміхається, а я терпляче чекаю вердикту.

-        Раніше я тебе не бачив у компанії Давида, - зацікавлено говорить. - Зазвичай такі, як ти не цікавили його. Невже щось змінилось?

-        Будьте впевнені, що ні, - різко відповідаю. Мені не подобається його зверхнє ставлення. Виходить така, як я для його сина не занадто хороша. Тепер зрозуміло звідки Давид черпає негативні якості своєї поведінки. - Ми з вашим сином навіть не друзі. Просто Дмитро запросив мене в цю подорож.

-        То ти дівчина Дмитра?

-        Я сама по собі, - відповідаю і піднімаю вверх підборіддя, даючи зрозуміти, що моє особисте життя його не стосується

Він продовжує вивчати мене, наче хоче щось знайти. Потім різко відхиляється і розслаблено спирається на спинку стільця.

-        Та це не так і важливо, - зрештою робить висновок. - Головне ти і мій син живі. Йому потрібно буде трохи полікуватись, але завдяки тобі він зараз дихає. І це найважливіше. Хіба ні?