Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

Наступного дня ми збираємось на гірськолижний комплекс. Весь час ловлю на собі дивні погляди Давида. Він до мене не говорить, а я ігнорую його існування.

Поки ми їдемо Дмитро цікавиться моїми вчорашніми успіхами і я з задоволенням показую йому на камері все, що зняла. По неволі Аліса, котра сидить поруч з Дмитром, роздивляється фотографії і з часом у її погляді виникає зацікавленість.

-         А ти красиво зняла, - хвалить мене, коли виключаю екран камери. – Як ти додумалась фотографувати саме з такого ракурсу? Кадри виходять ефектно.

-         Експериментую, - коротко відповідаю ніяково. Перший раз чую від неї схвальні слова у свою сторону.

У дзеркалі заднього виду зустрічаю уважний погляд Давида. Він прискіпливо вивчає мене певний час, а потім знову дивиться на дорогу. Машина різко виляє під його керівництвом. Затамовую подих, чекаю різких коментарів у свій бік, але він мовчить. Напевно вчорашнього було досить.

На лижних трасах повно народу, парковки забиті автомобілями, до підйомників довжелезні черги. Компанія бере на прокат спорядження для катання, Аліса з Дмитром тримають у руках лижі і палиці, Давид і Максим дали перевагу сноуборду. Ми займаємо місце у кінці черги і терпляче чикаємо. За нами продовжують стягуватись люди і через короткий час, ми вже у центрі змієвидної живої доріжки.

Я відчуваю себе білою вороною поміж натовпу лижників. Помічаю зацікавлені погляди у свій бік чужих очей. У синій балоновій куртці і червоному бабусиному шарфі, без лиж чи сноуборда, лише з камерою на грудях, різко відрізняюсь від усіх інших.

-         Чому ти не взяла лижі? – запитує Аліса. Сьогодні вона чомусь підозріло мила до мене. – Хіба ти не будеш кататись?

Вона акуратно поправляє пов’язку на голові. Ефектна блондинка в рожевому костюмі привертає увагу усіх навколо чоловіків. Навіть мені хочеться її сфотографувати, та стримуюсь.

-         У мене дещо інші плани, - розмито відповідаю.

Дмитро з розумінням мені посміхається, знає мою зацикленість на фотографіях. У школі, коли ми зустрічались і я знімала на телефон, довго могла бродити по нашому містечку у пошуках кадру, йому часто приходилось слідувати за мною.

Підходить наша черга. На підйомник сідають по двоє людей, і тому я залишаюсь без пари. До мене присідає якийсь чоловік років тридцяти і привітно мені посміхається. Його компанія, котра залишилась позаду, активно нам улюлюкає.

-         Ви напевне журналістка, - звертається до мене попутник, коли піднялись досить високо.

-         Чому ви так вирішили?

-         Без лиж, але з фотоапаратом, піднімаєтесь на вершину, - зауважує чоловік. – Напевно збираєте якийсь матеріал.

Я сміюсь від його здогадок.

-         Ні, нажаль я просто любителька фотографій. А там на верху, - тицяю у гору пальцем. – Надіюсь знайду чудові кадри.

-         Можете розпочати просто з мене, - добродушно посміхається, в сірих очах мерехтять веселі іскорки. – Говорять, я дуже фотогенічний.

Я від душі сміюсь і фотографую чоловіка, котрий приймає кумедні пози і впевнено дивиться у камеру.

Помічаю, як попереду Давид реагує на мій голос, на секунду обертається, дивиться на нас. Його похмурий вираз обличчя мене тішить і я сміюсь ще голосніше. Хлопцеві не подобається мій гарний настрій, тоді я завжди буду у гуморі на зло йому.

Коли прибуваємо на пункт призначення, я бажаю приємному попутнику гарного спуску, а він мені унікальних кадрів.

-         Можливо ще зустрінемось в низу, - обнадійливо кидає фразу на прощання і ковзає лижами у низ, набираючи швидкість.

Проводжаю його довгим поглядом, переводжу подих і йду навмання, подалі від людей шукати гарні місця. Лише декілька десятків кроків і я вже між рідкими деревами і кучугурів снігу, а навколо довгоочікувана тиша. Прислухаюсь до віддалених звуків людських веселощів, дивлюсь на гору, що височіє над головою. Її вершина досить крута і закидана снігом, лише можна здогадуватись на скільки масивна ця біла, мерзла ковдра.

Раптом чую позаду хрускіт снігу і розвертаюсь на звук. Гарний настрій пропадає миттєво.

-         Куди це ти зібралась? – командний голос Давида збуджує негативні емоції.

Він пробирається крізь засніжений пагорб і приближається до мене.

-         Чого ти хочеш? – втомлено запитую. - Продовження вчорашньої розмови?

-         Побачив, як ти відходиш від маршруту, - непритаманна для нього невпевненість майнула в очах. - Хочу попередити, що тут не зовсім безпечна зона.

-         Небезпеку я відчуваю хіба що поруч з тобою. Ти переслідуєш мене.

Він рішуче підходить впритул, хапає за руку і суворо вдивляється в обличчя.

-         Я сюди вас привіз і за вас відповідаю, - морозний вітер тепліший за тон його голосу. – Тож будь гарною дівчинкою, забирайся з відси і гуляй, як всі люди, у відведених для цього місцях.

Давид намагається тягнути мене до траси, та я пручаюсь, вириваю руку і ледь не впавши у сніг відходжу від нього подалі. Не буде по його. Він не має наді мною влади.

-         Хто ти такий, щоб мені вказувати? – намагаюсь стримати злість та це погано виходить. – Можеш командувати своєю сестрою, а мене не чіпай. Не хочу з тобою більше розмовляти. Тож залиш мене у спокої і йди насолоджуйся катанням.

Великими кроками збільшую між нами відстань. Глибокий сніг заважає швидко йти, та надіюсь, що нестерпному хлопцеві надоїсть за мною ходити і він повернеться до своєї улюбленої справи. По дорозі вмикаю камеру, роблю декілька випадкових знімків. Вершина засніженої гори гармонійно виглядає на фоні голубого чистого неба. І цей краєвид так і проситься в кадр.

Надії на самотність розвіюються, наче пар із рота, коли помічаю на пристойній відстані свого переслідувача. Натхнення фотографувати проходить остаточно. Невдоволено зітхаю, опускаю камеру і вбивчим поглядом дивлюсь на Давида.

Він пробирається крізь чагарник з сноубордом у руках, незадоволено струшує сніг з плеч і зустрічається зі мною очима.