Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

-        Я не знав, як до тебе підступити, - виправдовується. – Ти ще та неприступна гора.

-        А звичайно, привітно не пробував, як усі люди? – злюсь на нього ще гірше. Що можна чекати від нахабного мажора.

-        Пробував, - відрізає рішуче. – Забула? На дні народжені Дмитра, ти не дала мені ніякого шансу.

-        Ти вів себе нахабно, - пирскаю від обурення і трохи відсторонююсь, та він не пускає, тримає мене міцно. – Невже ти думав, що якщо ти при грошах, то я повішаюсь відразу тобі на шию?

-        Не знаю, - невпевнено відповідає, відводить погляд, мовчить певний час. – Я звик, що зазвичай так і відбувається. Говорю хто я, і дівчата мої, вибирай, яку хочеш.

Якусь дивну приреченість чую в його голосі. Здається, наче він відчуває себе полоненим батькових грошей. Чомусь впевнена, що я перша чую від нього такі слова. Та жалості в мене не дочекається, досить хитрі можуть бути ці люди.

-        Тільки не я, - чітко говорю, щоб він не забувався.

-        Я знаю, - з розумінням каже. – Можливо тому ти і не даєш мені спокою.

Я нічого не говорю.

Він схиляє до мене голову і тулиться щокою до скроні. Ми ще довго сидимо у тиші, кожен занурений у свої думки.