Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

Не можу дихати.

Не можу розплющити очі.

Не можу поворухнутись.

Важка холодна маса сильно тисне на тіло. Не відчуваю кінцівок, намагаюсь посунутись, все марно. На мить здається забуваю хто я і де знаходжусь. Паніка і страх стають основними емоціями.

Щосили ворушу рукою. Занімілі пальці стискаю в кулак. Маленький прогрес. Та часу мало. Легені просять ковток свіжого повітря, та обличчя вкрите жалючою холодною масою. Згадую високу білу стіну, перш ніж все потемніло і страшне розуміння приходить до мене.

Нас накрила лавина. Я під товщею снігу і не знаю, як з відси вибратись. І чи вдасться це зробити.

В істериці намагаюсь кричати, та розумію, що це навряд чи допоможе. Продовжую ворушити рукою. Сантиметр за сантиметром просуваю її в сторону голови. Торкаюсь замерзлими пальцями обличчя, розгрібаю сніг, утворивши невеликий вільний простір. Розплющую очі. Темрява. Та краєм ока помічаю збоку голови ледь помітне світло, наче сонце намагається пробрати до мене шлях. “Там менший шар снігу. І потрібно рухатись у тому напрямку.” - думаю я і починаю діяти.

Намагаюсь розрухатись усім тілом, підтягую іншу руку і не гаючи часу, розгрібаю сніг над головою. Холодні куски падають на обличчя, засипають очі, та це не важливо. Коли рука пробивається крізь сніговий полон і опиняється на волі, я кричу від радості і щосили пробиваю собі шлях.

Я вдихаю повітря на повні груди, дивлюсь на голубе небо, серце грохоче у грудях шаленим ритмом. Я жива. Сльози щастя котяться по обличчю, в той час, як повністю звільняюсь від снігового полону.

Все тіло тремтить від холоду, пальців на руках майже не чую. Підношу до рота, хукаю, намагаюсь зігріти. Дістаю з кишень рукавиці і насилу натягую їх на окачанілі руки. Мої темні пасма волосся перемішані з білим вогким снігом. Він топиться на голові і неприємно стікає водою за комір куртки. Намагаюсь струхнути його, хоч вдається лише частково.

Лише зараз помічаю незвичну легкість на грудях. Оглядаю себе і з відчаю зітхаю. Моя камера залишилась десь у товщі сніжної маси. Радість швидко змінюється жалем. Я так довго на неї збирала і тепер через свій дурний вчинок, втратила. Вона була сенсом мого життя, навіть не знаю, що далі буду робити. Чому не послухалась Давида? А він попереджав.

Згадую про мажора і різко піднімаюсь на ноги. Де він? Можливо теж лежить десь під снігом. Панічно оглядаюсь навколо. Далі по схилу в низ помічаю його сноуборд, що стирчить із снігу. Поруч біля товстого стовбура старої ялинки щось чорніється. І не ворушиться.

Якомога швидше спускаюсь туди, хоча це не так просто, сніг досить м’який і за кожним кроком, нога провалюється по коліна. Відчуваю, як у взуття набиважться і топиться сніг, та не звертаю на це уваги.

Давид лежить на спині. Присипані лише ноги і одна половина плеча. Обличчя мирне, здається не живе, голова повернута на бік, чорне розтріпане волосся різко контрастує з більм фоном.

Кидаюсь до нього, падаю колінами у сніг, хапаю за підборіддя і повертаю його голову до себе.

-        Давиде.

З боку на чолі багряніє кров, цівкою стікає по скроні, далі по вилицях. Червона пляма залишається на снігу там, де він лежав.

-        О, Господи. Ти хоч живий? - злякана побаченим, автоматично відсторонююсь назад. В паніці втягую в себе повітря.

Що робити? Йому потрібна допомога, а сама навряд чи зможу справитись. Приходить думка, що він може бути вже мертвий і від цього кров стигне в жилах. Потрібно заспокоїтись. Панікою тут не зарадиш.

Вириваю із снігу його руку, знімаю з себе рукавиці, притискаю пальця до зап’ястка. Шкіра холодна мов лід, але нащупую пульс, що б’ється ритмічно. Живий, просто без свідомості. Потрібно його розворушити. Хапаю долонями за щоки, легенько трясу за плече.

-        Давиде, отямся, - тривожно шепочу, нахилившись до нього досить близько. - Давиде, нам потрібно з відси вибиратись.

Він взагалі не реагує, лежить нерухомо, шкіра бліда. Тягну за руку, намагаюсь хоч трохи зрухати з місця. Він важкий, ще й присипаний снігом. Якщо не прийде в себе, нічим не зможу зарадити.

Може зробити йому штучне дихання? Та як це робиться не зовсім знаю, але все одно невпевнено нахиляюсь над ним. Збираюсь торкнутись його губ, коли з них виривається легкий стогін.

-        Давиде, ти мене чуєш? - радію і легенько трясу за плечі.

Він незадоволено стогне вже голосніше, з зусиллям відкриває очі і кривиться від болю.

-        Де я? - розсіяно запитує хлипким голосом. Затуманених поглядом оглядається навколо, потім зупиняється на мені. - Що сталось?

-        Нас засипало снігом, - пояснюю, розгрібаю його плече і допомагаю піднятись. Давид сідає, торкається своєї голови, на пальцях залишається бура кров. Він шипить від болю. - Здається ти добре стукнувся об дерево. Добре, що отямився. Я не знала, що з тобою робить.

Вже усвідомлено він дивиться на мене, потім на гору над головою.

-        Лавина зійшла з гори, але невелика інакше нам було б не переливки, - впевнено говорить, і роздратовано доповнює. - Я говорив тобі забиратись з відси. Але ж ні, щось хотіла довести мені.

Він набирає в жменю снігу і акуратно протирає закривавлене обличчя, не чіпаючи рани. З відчуттям провини, розкопую йому ноги.

-        Все ж таки залишились живі і це добре, - говорю на виправдання, опустивши очі.

Розумію, що тут є моя вина. Сама поперлась у заборонене місце і не слухала застереження Давида.

Він голосно кричить, коли докопуюсь до його ноги.

-        Що таке? - відсторонююсь, не розуміючи причини такої реакції.

-        Нога сильно болить, - скрипить крізь стиснуті зуби, прижмуривши очі. - Здається, вона зламана.

Я з  жахом дивлюсь на хлопця. Як же він тепер піде по цих крутих схилах?