Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

-        Що нам тепер робити? – вкотре запитую, переповнена страхом.

Давид сидить спертий до стовбура, блідий і стомлений від болю. Сонце ховається за сірими хмарами, зривається пронизливий вітер. Погода псується миттєво. Потрібно з відси вибиратись, та Давид не може йти, а я не можу його залишити.

-        І телефона немає, залишила в котеджі, - бідкаюсь я.

-        У мене є, у внутрішній кишені, - в’яло говорить хлопець і тягнеться рукою до сірої лижної куртки, розстібує блискавку.

-        Чого ж ти мовчав? – підскакую до нього, хапаю з рук телефон і розчаровано зітхаю. – Він розбитий.

Весь екран в дрібних тріщинах, тисну на кнопку, щоб ввімкнути, та це марна справа.

Я знесилено сідаю біля Давида, дивлюсь на його рану. Кров перестала йти, та чоло добре напухло. Хлопець погано виглядає, весь тремтить. Ще й холодний вітер пронизує нас наскрізь, кидаючись дрібненькими сніжинками. Буде снігопад.

Знімаю з себе шарф і акуратно накидаю йому на голову, потім перемотую на шиї. Добре, що моя бабуся полюбляє плести довжелезні шарфи. Ними можна обмотатись, як мумія. Хлопець пильно дивиться на мене і вдячно киває.

-        Може нас вже шукають, - обнадійливо бормочу. – Все ж таки пройшло досить часу.

-        Надю, тобі потрібно залишити мене і йти до лижної траси, - тремтячим голосом говорить Давид. – Іди за допомогою.

-        Я не залишу тебе самого, - скулююсь і кутаюсь у комір куртки. – Ти замерзнеш, поки прийдуть рятувальники. Та й такою погодою навіть не знаю, чи знайду дорогу назад.

-        Тоді ми замерзнемо обоє, - робить висновок, хукає на руки і ховає їх під шарф.

-        Ми витримаємо, - рішуче говорю і підриваюсь з місця. – Я тобі це обіцяю.

Колись на канікулах у бабусиному селі, я з місцевими дітьми будувала із снігу хатинку. Виривали в кучугурі нору, стелили мішки, сиділи там і тішились своїми вміннями.

Сьогодні потрібно згадати дитинство.

Знайти будівельний матеріал не так вже і важко, а ось відламати гарну гілку від дерева і приволокти до нашого місця, зайняло велику частину часу і зусиль. Я обираю пишні густі ялинки, гілля котрих стелиться прямо по землі. Ламаю там, де можу справитись і тягну по снігові до Давида. Вітер посилюється, сніг заліплює очі і сил залишається все менше і менше. Та я не можу зупинятись. Якщо хлопець залишиться на відкритому небі в таку погоду, його просто замете з головою.

Коли вважаю, що гілок досить, обходжу  стовбур старого дерева, на котрий спирається Давид. Зі сторони схилу починаю розгрібати сніг. Звільняю дерево з білого полону, руками нагрібаю весь зайвий сніг по-бокам. Вглибляюсь все глибше, намагаюсь приминати новоутворені стіни долонями, та вони все одно часто осипаються, і приходиться розгрібати знову. Сніг сухий, купи триматися не хоче, і цим ускладнює мені роботу.

Коли добираюсь до мерзлої землі, від знемоги не відчуваю рук. Я вирила досить глибоку нору, вийшло три стіни, по сторонам снігові кучугури, посередині стовбур дерева. Тут вітер не дує, сніг залітає лише з гори.

Тепер черга гілок. Заношу їх у яму, встелюю низ, трохи по бокам. Пишна ялинка пружно вібрує під колінами, злегка поколюючи тонкими голками. Це вже не сидіти на холодному снігові.

Вилажу з імітованої хатинки і йду до Давида. Стомлено клякаю біля нього на коліна, переводжу подих. Хлопець не рухається, обличчя повністю прикрите моїм шарфом, лише закриті очі видніються, весь білий, засипаний снігом. Заметіль розігралася ні на жарт, і якщо залишити його тут, він замерзне на смерть.

-        Давиде, - трясу його за плече і струшую сніг. – Ти мусиш піднятись. Я допоможу тобі пройти декілька метрів.

Він ворушиться, кволо відкриває очі.

-        Мене тошнить і голова крутиться, - ледь чутно шепоче. – Навряд чи зможу йти.

-        Ти повинен, - говорю жорсткіше, підозрюючи у нього струс мозку. – Я зробила невеликий захисток від вітру і снігу. Інакше можеш не дожити, поки нас знайдуть. Вставай.

Я піднімаюсь на ноги, хапаю його за руку і тягну. Не збираюсь з ним панькатись, інакше зовсім розкисне і не буде мене слухати. Він ледве піднімається, я йому допомагаю, обнімаю за плечі,  закидаю його руку на себе, служу підпоркою. Його сильно колихає, декілька раз сильний вітер ледь не кидає нас обох. Зламана нога викривлена в неправильному куті і я стараюсь не дивитись на неприємне видовище. Давид стогне від болю після кожного різкого руху, але мовчить.

Декілька метрів ходьби в низ по схилу, у нас займає досить пристойний відрізок часу. Не уявляю, як би він міг піднятись на пагорб, з якого скотились. Єдиний вихід, вмостити його в нору, яку вирила і вкрити від завірюхи.

-        Я залишу тебе тут і піду за допомогою, - говорю, допомагаючи хлопцеві залізти у середину. Його кволий вигляд сильно хвилює мене.

Він сідає на м’яку підстилку з гілок, спирається на стовбур дерева. Важкий подих виривається з його губ, блискучі очі не відводять від мене погляду.

-        При такому снігопаді не можливо щось розгледіти, - болісно вимовляє. - Залишайся зі мною.

Він правий. Густа біла стіна накрила всю місцевість. Навіть найближчі дерева я не в змозі розгледіти.

-        Гаразд, - погоджуюсь. – Та, як тільки погода поліпшиться, я піду.

Беру довгі гілки, які я залишила на останок, і тісно складаю їх над головою Давида. Спираю на виліплені снігові стіни, утворюючи хоч якийсь дах.

Раптом приходить в голову одна ідея.

-        Мені прийдеться забрати шарф від тебе, - говорю до Давида, заглянувши у хижку. – Він червоний, добре виділяється на білому фоні. Можливо рятувальники будуть поруч, тоді можуть помітити його.

Хлопець знімає з себе шарф і віддає мені. Один кінець замотую за гілку, котру можу дістати, інший нехай висить. Вітер виляє шарфом, наче прапором, і той весело качається.

Потім акуратно, щоб не зачепити покаліченої ноги, залажу у середину, прикривши вхід крислатою гілкою.

Темрява накрила нас, лиш поодинокі цівки світла пробиваються крізь густе ялинкове гілля. Мить не рухаюсь, привикаю до неосвіченого приміщення, і коли вже можу розгледіти сидячого Давида, примощуюсь біля нього.