Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
— А тепер чемненько посидь, я приготую чай.
— Не варто...
— Варто! — тупнула вона.
Едек удавано тяжко зітхнув. Він почував себе тут страшенно добре. Не пам’ятав, щоб коли раніше у нього була така свобода і така повнота внутрішнього спокою.
Віка була в скромній ситцевій сукенці, яка щільно облягала її маленьку зграбну постать. Хлопець з задоволенням дивився на неї.
Він лишився сам у кімнаті. Через відчинені двері кабінету старшого лісничого із стін заглядали мисливські трофеї. Едек згадав зимову облаву і так несподівано застреленого старого вовка. Дзядонь казав, що дасть вичинити шкуру. Треба спитати Віку, де та шкура. Віка... Боже, як вона тоді злякалась. Дурний він був, не догадувався, як багато крилося в тому її окрику.
Останнім часом вони зустрічалися майже щодня. А як іноді увечері Едек зоставався в Сумах, він місця собі не знаходив. Тоді здебільшого вони з Міхалом вирушали на озеро — ловили щупаків. Жоден з них ніколи навіть не згадував про вугрів... Метек готувався до іспитів, тому вже не брав участі в рибальських походах. А Едекові й тих пригод було мало. Він весь час думав про Віку, і коли її не було, відчував у душі якусь порожнечу. З тим більшою радістю на другий день хлопець мчав дорогою до управління округу.
Розтаяв останній лід, зовсім зник холод Віки. Ніхто не згадував про те, що їх розділяло. Зосі мовби й не було на світі. Едек сам дивувався, що її ім’я не викликало у нього ні якихось спогадів, ні чогось іншого. Нічого, зовсім нічого. Аж трохи прикро йому ставало...
Часом на їхню безжурність лягала тінню згадка про Клема, однак життя перемагало. І Віка дедалі частіше вибухала задерикуватим сміхом, а він розпачливо боронився перед її дошкульними жартами. Врешті здавався. Віка ніяковіла, чи не занадто вразила його. Тоді він весело сміявся — адже її занепокоєння було все-таки його перемогою.
Досі Едек не поцілував її. А мріяв про ту хвилину. Йому подобались її маленькі губи — повні і вологі. Та досить було йому зробити хоч маленьку спробу, як дівчина спритно викручувалась і одразу ж переводила розмову на всякі дрібниці. А він був їй вдячний, що хоч прямо не відмовляла.
І ждав. Не так самого поцілунку, як того, що він, на думку Едека, мав означати.
Перед самим собою Едек уже признався. Не легко, це було: він завжди боявся великого, справжнього кохання. Боявся тих обмежень і обов’язків, які воно накладає. Але, раптом усвідомивши якось уночі з небувалою ясністю, що це саме кохання, хлопець так щиро зрадів, що ладен був пуститися в танець по всій кімнаті.
Кохає, ясно ж — кохає. Це так просто. Тому з нею він і почував себе не так, як з іншими дівчатами, тому так мучився, коли на їхні стосунки падала якась тінь. Хотів виїхати, бо вже не мав надії, що колись буде з нею. Не так навіть виїхати, як просто утекти, щоб потім забути.
Їй він ще нічого не сказав. Не наважувався. Був певен, що Віка симпатизувала йому, бо інакше чого б вона проводила з ним стільки часу. Але симпатизувати — це ще не означає кохати. А що як вона його не покохає? Такої відповіді він не хотів почути. Чекав, але вже в тому чеканні було стільки сподівань, що він почував себе справді щасливим. Як далеко відійшли тепер його недавні думки про поразку.
— Ну, все. Ти, мабуть, голодний?
Едек усміхнувся. Він нізащо не сказав би, що, поспішаючи до неї, нічого не їв, вечеряв уже пізно ввечері; Добра пані Гелена залишала йому вечерю в кімнаті.
Певно, у нього було замріяне обличчя, бо Віка уважно подивилася і спитала:
— Про що ти думав, як мене тут не було?
Едек завагався. Може, вона хоче, щоб він сказав усе?
Встав із стільця, непевним рухом відсунув тацю з чаєм і тартинками.
— Скажу, якщо ти питаєш...
Дівчина дивилася йому в очі. Певно, вона про щось догадалася, бо раптом затріпотіла віями.
— Ні, ні. То потім. Тепер пиймо чай, бо прохолоне.
Хлопець люто зиркнув на чашки, в яких парувала золотиста рідина. Він охоче брязнув би ними об підлогу.
Віка вибачливо всміхнулася. Едек махнув рукою:
— Ну, гаразд.
І засміявся. Вона вміла втихомирювати його. І — що найгірше — він був радий цьому.
Тартинки були пресмачні, а він добряче зголоднів. І Віка раділа його апетиту. Коли впоралися з чаєм, вона несподівано запропонувала:
— Може, пройдемося? Хочеш?
— Ну звісно. Але чому ти раніше казала, що...
— Можна пройтись і до садка, правда ж? Відти я завжди почую телефон.
Йому, эрештою, було однаково. Досить того, що вона з ним. У німому подиві похитував головою. Що то діється із закоханим чоловіком! Глянув на її відкриті плечі.
— Накинь щось, може бути холодно.
В саду осипалися на землю останні пелюстки. Деякі дерева уже відцвіли, поміж листочками, ще молодими, нерозвиненими, можна було намацати рукою дрібнесеньку, ніжну зав’язь. Густі пахощі стояли в тихому повітрі. Дуже сильно пахли, вже одцвітаючи, кущі бузку, а на жасмині ще ледь показувалися білі пуп’янки.
— Немає тільки солов’я,— глузливо мовив Едек, бо все це видалося йому надто вже романтичним.
— Зараз буде, є тут один бродяга серед ліщини, починає свої трелі не раніше, як опівночі. Правду кажеш — справжня ідилія. Мені треба ще схилити голову тобі на груди і томливо зітхати.
Вони сиділи на маленькій лавочці. Місяць іще блукав десь там за лісом, але вони й без того розрізняли в пітьмі обличчя одне одного.
Коло ніг щось зашелестіло, неспокійно фукнуло. Швиденьке тупотіння все пояснило: їжак. Едек схопився, колючи руки, приніс аматора нічних прогулянок, поставив на лавочку. Колюча куля, тільки-но торкнешся її, різко здригалася, аж підскакувала.
— Молодий, певно, осінній. А глянь, який гладкий. Не фукай, не фукай, зараз відпустимо тебе на волю.
Віка поклала його собі на долоні. Відчуваючи тверде, їжак поволі випростувався, висунув рильце, принюхувався. Едек потягнувся по цигарку, на той шум нічний гість фукнув, пирхнув, і вже тільки колюча куля тихенько колихалася на руці у дівчини. Віка поволі пустила їжака на землю. Він випростався, нюхав, прислухався, продріботів кілька кроків, знову став, а тоді бігом кинувся в гущавину живоплоту.
— Тепер скажи мені, про що ти думав.
«Отаке,— подумав Едек.— Щойно був їжак, а тепер я маю говорити про своє кохання. Чудна
