Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

— Сталося так, як ти сказала на Крилоській горі: «А може, ми в незнаному минулому ще раз зустрінемося, й коли б таке відбулося, прийдіть до мене й розкажіть, не затаюйте пізнаного для себе самого, чей невисловлені знання втішити людину не можуть…» Я розповів тобі те, що пізнав, та чи ти сприйняла за істину пізнане мною?

— Істина — це віра в пізнане, — відказала Зореслава. — Я повірила в те, що ви пізнали…

— Я сподівався, що так скажеш, коли познайомишся з моїм дослідженням. Тому в образ Митусиної Зореслави втілив твій лик. А втім, інше обличчя ніколи не поставало переді мною, ти заступила мені і мислений, і реальний світ.

— То чому ви, отче, так святково приймаючи мене у свою душу, поклали на мої слабкі плечі неймовірно важкий тягар — шукати порятунку для нашої землі в образі Чудотворної Холмської ікони, яку не знати де переховують.

— Бо лише ідеально шляхетна людина може взяти на себе такий труд. Ти зможеш.

— Скажіть: а вже настав для нашого народу найтяжчий час, що висилаєте мене шукати останнього порятунку?

— Сама мусиш пересвідчитися в цьому…

Зореслава прокинулася серед ночі й заснути вже не могла. Кривавою стрічкою пробігли перед її очима жахливі картини, які зріла колись сама.

…Кінний поліцейський ескадрон вривається в Залукву, де чорніють згарища маєтку дідича Ромашкана, а на сволоках гмінної поліцейської дільниці висять повішені жандарми, які виконували наказ міністра внутрішних справ Пєрацького — хапали сільських парубків, котрі із синьо–жовтими прапорами вийшли на сільську толоку вимагати обіцяної Пілсудським автономії Галицького краю. Їх, зв'язаних, мордували на поміщицькому подвір'ї: комусь робили «Парагвай» — вливали з чайників воду в ніздрі, й ті захлиналися, а найзавзятішого бунтаря Петра Довгого встромили головою в розпечену піч, і він живцем згорів… Тоді з камерального лісу налетів на дідицьке подвір'я загін оунівських бойовиків — і повисли кати…

Ескадрон пацифікаторів люто мстився. Поліцаї вривалися до хат, виносили на подвір'я мішки з зерном, висипали на землю й ті купини заливали гасом. Зв'язаних господарів били палицями до смерті й ґвалтували по стодолах жінок та дівчат… Чи то уже тоді приходив найтяжчий час?

Та не це зжахнуло Зореславу до безтями: вона згадала розповідь В'язівського про втікача із–за Збруча, який на власні очі бачив людоїдство в часи великого голоду в Україні… Невже міг статися на світі аж такий злочин, а може, то виплід фантазії збожеволілої від голоду людини?

Вдосвіта Зореслава тихо вийшла з хати й подалася до Блюдник, щоб перебути там дозволену їй одну добу. В селі над Лімницею допиталася до втікача із–за Збруча, якого прийняла в комірне стара вдова, що мешкала над рікою.

Селяни прозвали того зайшлого чоловіка Райським — писали ж бо в газетах, що совєти називають свою страшну державу Раєм, — й мусив цей нещасливець кожному, хто забажав, розповідати, що то за рай такий, з якого він мусив утікати світ заочі — й тяжко видобувалась йому та мова з горла.

— Я вчителька, дядьку, — намагалася Зореслава здолати в Райському нехіть до розмови. — Й повинна дітям оповідати правду про те, що діється на світі.

Нагадування про дітей розтопило в чоловіка зашкарублу мовчанку, по його щоці скотилася сльоза, а погляд був у нього блудний, ніби він тримав у собі страшну таємницю й боявся за її розкриття нещадної розправи, — певне, за розголошення тайни загрожувала йому в Раю важка кара, й він не позбувся страху перед нею тут, на волі. Чоловік полохливо оглядався, та втримати у собі слів уже не міг, й вони болісно вивергалися з його уст, ніби він випльовував чорні згустки запеченої крові.

…Моя жінка померла від голоду, її вивезли на звалище, а я вимів із засіків жменьку проса й варив на плиті кашу для малого синочка, який без упину скиглив: «їсти, їсти!» А вони, партійці й комсомольчики, такі люті, ніби їх зачинали ґвалтуванням, увірвалися до хати, занишпорили по всіх кутках й, зачувши, як та каша в баняку булькотить, вхопили посудину й вилили їжу крізь вікно в пісок. Й злетілася на ту поживу хмара голодних горобців, пташки наїдалися, а хлопчина вигріб з казанка решту каші, запхав її до рота, та проковтнути не встиг: якийсь комсомольчик вигріб пальцями малому їжу з рота й розтоптав на долівці, й до двох днів не стало мого синочка… То що я мав чинити: подався до Збруча, хоч знав, що на границі дістану кулю в груди, й просив Бога, щоб так сталося. Та Господові було вже, мабуть, забагато смертей, і я на своє чорне горе залишився живий…

…А сусідка мала чотирьох дітей, то найменшого зарізала, зварила, трьох старшеньких нагодувала, а сама вибігла з хати й дико кричала по селу: «Заріжте одного, щоб жило троє!» її схопили ґепеушники, забрали, та вона вижила, бо в тюрмі не давали з голоду вмерти, однак до розуму більше не прийшла…

…З усіх сільських церков комори та стайні для корів поробили, а в деяких влаштували клуби для танців, де бісилися ті, яким у нагороду за нашу голодну смерть давали харчовий пайок…

…А в Києві поздирали золоту бляху з Михайлівського собору й до Москви забрали, а храм висадили в повітря динамітом…

Й замовк чоловік, ні слова більше не сказав. Зореслава сиділа на ослоні німа й розтерзана неймовірним жахом, про який тільки почула, а хтось, кого Господь милував, мусив те все пережити. Та небагато живих залишилося в селі: колгоспні гробарі виїздили возами, завертали до дворів, підбирали трупи, вивозили за село й скидали там до виритих ям.

Про це вже розказала стара вдова, яка вкотре слухала розповідь Райського.

Й спитала Зореслава:

— Хто ж були ті люди, які такий содом чинили?

Довго мовчав утікач з Раю. Не дочекавшись відповіді, Зореслава подалася