Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Про все те я розповів своїм слухачам у янівській школі, а після зустрічі подався до Страдча: мені було цікаво поглянути на ті місця, де я в своїй молодості пережив найважчі й найцікавіші дні.

Я з острахом заглянув крізь решітку до печери й побачив у сутінку знайомі мені сповідальний камінь і видовбані в стінах чорні ніші колишніх келій. З печери тягло підвальним холодом й нудким запахом плісняви — я поквапився стежкою на гору, де стриміла хрестами до неба велична церква Різдва Пресвятої Богородиці. Обіч храму на майдані побачив могилу з трираменним хрестом, на якому сріблилася табличка з написом: «Тут спочивають убієнні українські партизани та священик Миколай Конрад і дяк Прийма, замордовані енкаведистами 1941 року».

Хто розповість мені про них?

Я розглянувся довкола, ніби шукав серед прихожан, які сходилися на вечірню, когось знайомого, хоча б того сірого чоловічка в клепані, якого ми, домороси, мали за стукача, та зрозумів, що його вже напевно на світі немає — скільки–то літ минуло відтоді!

А що не знаходив серед прихожан жодного знайомого обличчя, я насмілився підійти до однієї жінки й запитати, хто ж то були ці мученики — отець і дяк, — які стали жертвами новітньої орди. Жінка показала рукою на поважного чоловіка в чорному вбранні, що стояв біля паперті й пильно приглядався до мене.

— Спитайте його, — сказала. — Він найкраще про все те знає. То регент церковного хору Юрій Прийма, син дяка Ісайї, котрий разом з отцем Миколаєм спочиває у цій могилі…

1935 року помер маршалок другої Речі Посполитої Юзеф Пілсудський, в державі було оголошено жалобу: урядовцям і вчителям наказано носити протягом року чорну пов'язку на лівій руці.

Учителька залуквицької вселюдної школи Зореслава Циб'як жалобної пов'язки не одягла, й ґмінний поліцай Гартек, запримітивши таку зухвалу неповагу до пам'яті вождя нової Польщі, доніс про це у повітову поліцію. Директор поліції наказав інспекторові шкіл негайно звільнити учительку з посади й записати у рескрипті про звільнення постанову: учительці пані Циб'як звелено покинути Залукву, при чому заборонено їй зупинятися більше, ніж на добу, в одному й тому ж населеному пункті. Й стала Зореслава вічною вигнанкою, ізгоєм.

Розпорядження про звільнення приніс їй той же Гартек: він без дозволу увійшов до класу під час уроку, опустив кашкетний ремінець до підборіддя — це означало, що він виконує службовий обов'язок, — приклав два пальці до рогатівки й мовив казенним тоном:

— Pani wiecej tu nie pracuje![8]

Зореслава пробігла очима по гербовому папері й, зрозумівши, в якому становищі опинилася, попрощалася з дітьми, сплакнула разом з ними й того ж дня, полишивши квартиру, яку винаймала в сільської господині, подалася з валізкою в руці до Тустані, сподіваючись якщо не на допомогу, то хоча б на пораду від повітового провідника ОУН Богдана В'язівського, який щойно повернувся додому, відбувши дворічне ув'язнення в Березі Картузькій, запідозрений у справі вбивства міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького і звільнений за браком доказів причетності до справи.

Травневий легіт, зволожений над Дністром, овіював змучену від пішого ходу дівчину у вишиваній подільською низинкою блузочці й незмінному солом'яному капелюшку — такою запам'ятав її отець–професор Миколай Конрад. У вкладеному в бандероль листі він запитував, чи золоте ряботиння, що висіювалось на її миле личко крізь просвіти в капелюшку, й далі спадає до підборіддя прозорою вуаллю; отець у листі був до наївності ніжний, він обіцяв відвідати Зореславу, щоб надивитися на неї, — й тому цілковитою несподіванкою здалася дівчині прислана в бандеролі машинописна книга: був то науково опрацьований і перекладений на літерутурну мову стародавній патерик, над яким отець–професор трудився майже чотири роки, й прислав їй копію книги на пам'ять про незабутню їхню зустріч на Крилоській горі.

Зореслава прочитала книгу й дотепер збагнути не може: видумав отець для неї старосвітську історію, щоб нагадати про її химерні помисли, буцімто вона проживає друге життя, чи насправді перебували вони обоє колись на світі й крізь многі століття йшли, щоб знайти одне одного у нинішньому дні.

Несла Зореслава у вигнання переписану стаоросвітську книгу із захованою в ній згадкою про Чудотворну Холмську ікону, яка, напевне, зберігається десь у краю, й може, то на її долю випав жереб знайти святиню, коли настане найтяжчий для народу час…

Й здавалася дівчині літописна оповідь про її колишнє існування на світі й про те, що отець–професор Миколай Конрад продовжує загублене тисячу років тому життя ігумена Страдчівського печерного монастиря, — містикою. Та незважаючи на сумніви, скалкою в її мозок впивалася думка, що хтось–таки донині оберігає Холмську ікону, що то не легенда, не переказ, не билина, чей мав колись народ священні символи! їх загарбували наїзники: Вишеградський образ Богородиці забрав з собою Андрій Боголюбський, й поклоняються йому нині московити, випрошуючи в неї удач в загарбницьких походах; Белзьку Богоматір викрав із львівської церкви Святого Онуфрія галицький намісник Владислав Опольський й передав у Ченстохову полякам… А Холмська ікона напевне зберігається десь на нашій землі як єдина надія на порятунок у критичний час. То, може, їй, Зореславі, судилося її відшукати: чи ж то не на пошуки української святині послав її Господь у вигнання?

Й думала Зореслава про найтяжчий для України час: уже настав чи щойно гряде?

У домі, до якого зайшла Зореслава в Тустані, саме про це вели розмову два непримиренні вороги: оунівець Богдан В'язівський, господар, і його гість — капезеушник Іван Кашуба. Обидва на нуль стрижені, з сірими змученими обличчями; один з вибитими зубами, а другий з незагоєним шрамом на щоці — вчорашні в'язні концтабору в Березі Картузькій. Однаково скривджені польським санаційним режимом чоловіки гаряче сперечалися, хто заклятіший ворог України і який небезпечніший.

Зореслава вельми здивувалася, побачивши їх обидвох за одним столом