Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
Проте обидва, забувши цієї миті про польське катівське ремесло, сперечалися про іншу силу, яка одному здавалася смертельно загрозливою, а другому — порятунком від польської окупації.
Розгарячений суперечкою Богдан кивнув рукою Зореславі, щоб десь там присіла й не заважала, а сам вимахував вказівним пальцем перед носом Івана.
— Звідки ви, комуністи, взяли ту свою фальшиву ідеологію — з яких історичних витоків, з яких традицій? Та вона тримається лише на брехні й страхові і якщо має якісь корені, то хіба в надрах татаро–монгольської орди, в якій хан вважався богом, достоту як нині в есесері Сталін; за найменший вияв непослуху ханські опричники ламали неслухам хребти, а навіжені шамани пророкували ординцям райське блаженство на берегах останнього моря — чи ж то не так само шаманують совєтські партійні комісари, обіцяючи своїм рабам світле комуністичне майбутнє?
— Ти бездумно повторюєш буржуазні наклепи на найсправедливішу ідею, яка проголошує рівність між людьми! — оборонявся Іван.
— О так! — злобно засміявся Богдан. — Світ уже встиг побачити ту вашу рівність: рік тому мільйони українських селян рівноправно вигибали голодною смертю!
— Це ворожа пропаганда! — вигукнув Іван.
— Я тобі приведу живого свідка людоїдства в Совєтському Союзі: у Блюдниках живе втікач з комуністичного раю… Тільки націоналісти…
— Який жаль, що не в Польщу, а в Америку втекли від німецьких націоналістів учені й політики, — перебив Іван Богдана. — Вони б тобі пояснили, що таке «наці».
— Не плутай нацистів з націоналістами, Іване. Нацизм — то шовінізм у найпотворнішому вияві, цей термін не має нічого спільного з терміном «нація». Naci — означає свій народ. Це громада, яка має спільні традиції, міфи, спогади, символи. А в орди всього цього немає, як би вона себе не називала — нацистами чи комуністами; їхньою традицією є дисципліна й послух у походах на чужі землі.
— Є загарбницькі походи і є визвольні, Богдане. Я вірю, що в найближчому часі профашистська санаційна влада Польщі, яка мені відібрала здоров'я, а тобі розум, впаде, і в Галичину увійдуть непереможні червоні воїни!
— Не допусти цього, Господи! Наші батьки вже їх бачили і визволенства їхнього встигли наїстися по гульку, коли з Крут до Києва увійшла банда Муравйова!
— Муравйова ті ж більшовики розстріляли, а нас визволять червоні полки на чолі з Ворошиловим і Будьонним!
— Не дай то, Боже! — схопився за голову Богдан.
— А буде так, буде! — вигукнув Іван й, відсунувши недопитий келішок, прудко вийшов з кімнати.
Аж тепер господар ніби вперше уздрів Зореславу, сів біля неї, й вона розповіла йому про своє лихо.
— Не розпачай, голубко, — Богдан погладив долонею по її зап'ясті. — Настає час для боротьби, а не для сліз. Може, то й добре, що таке з тобою трапилося. Твоє дотеперішнє членство в ОУН було, так би мовити, просвітницьке, а віднині ти виконуватимеш політичні завдання. Будеш нашою ідеальною зв'язковою, маєш для цієї роботи вигідний документ — вовчий паспорт. Ніхто тебе не буде затримувати, мовляв, — що робиш в чужому селі. Ми ж намітимо тобі головний маршрут, а втім, різні дороги, навіть звірині стежки простеляться перед тобою. Лише одне запам'ятай: більше однієї доби ніде не затримуйся. Попадешся — то не минути й тобі Берези.
Спокійна мова Богдана В'язівського здолала в душі Зореслави відчуття непевності перед новою дорогою, яка так несподівано звернула з усталеного життєвого трибу скромної й шанованої в селі учительки на небезпечні перепуття підпільниці. Новий суспільний стан спородив у ній ще не звідану досі енергію, а колишня потаємна цікавість до політичного життя, яке вирувало поруч, однак їй самій здавалося міражним видінням, сповненим картинами романтичних пригод, небезпек, страждань за ідею і героїчних подвигів, враз стала змістом її життя, в якому у майбутньому ніщо вже не зможе перемінитися, навіть коли вона злякається й підступна слабодухість спонукуватиме її зачаїтися у нікчемній схованці, немов той равлик у мушлі: перед нею стала у фас власна доля — невблаганна, як проклін…
Спримирена неминучістю, міцно заснула Зореслава у спальні на бамбетелі; з сінника тягнуло солодким запахом свіжої житньої соломи, що, мов наркоз, запаморочував свідомість і переносив її із сповненої тривогою реальності в примарний світ дівочих візій, які вряди–годи навідувались до неї з тих пір, коли на Княжій горі біля Крил оса зустрілася з леґінем, одягнутим чомусь у попівську сутану й із зашморгнутим комірцем целебса, що білим обручем оповивав його шию, — й коли сон накрив її м'якою повстю, постав перед нею отець Миколай Конрад, благородний, немов апостол; з очей священика світилася мудрість вченого, який видобув із тайників історії стародавні письмена, щоб довести Зореславі правду про вічність життя, яке ніколи в людстві не переривалося і засвічувалося під сонцем в достойному або ж ницому вигляді: хтось дбав про своє духовне удосконалення, а інший руйнував свій дух байдужістю, лінивством або зрадою себе самого. А їй і отцеві випало ще довго удосконалювати власну сутність, щоб не споганити свого минулого й не зрадити себе в майбутньому. Й проказала Зореслава крізь сон уголос заповітні слова Павла Тичини: «І як я вмру, не розумію — життя моє одвічнеє…»
Отець Миколай нахилився над нею, діткнувся до її обличчя м'якими пучками й мовив:
