Книги Якова - Ольга Токарчук
Така подія, як смерть архієпископа, трапляється лише раз і вдруге трапитися не може. Будь-яка ситуація та всі її обставини можуть відбутися лише один-єдиний раз. Усі елементи збираються лише на один виступ, як спеціально запрошені актори, що грають свої ролі, і якщо вирвати з контексту хоча б один жест, крок на сцені чи короткий діалог, усе відразу провалюється в прірву абсурду.
А проте все це складається в певний ланцюжок подій, якому мусимо довіритися, бо більше в нас немає нічого. Зрештою, якщо до нього придивитися уважно, як робить зараз Єнта, побачимо всі ті мости, триби, гвинти й осі, а також усі дрібні інструменти, які пов’язують між собою окремі непоєднувані й неповторні події. Саме вони є клеєм світу, саме вони переносять те чи те слово в сусідні події, повторюють якийсь жест чи вираз обличчя ритмічно, щоразу в іншому контексті, зіштовхують раз у раз ті ж предмети чи людей, укладають фантомні ланцюжки асоціацій, що ведуть до цілком чужих, не пов’язаних речей.
Це чудово видно звідти, де зараз перебуває Єнта. Видно, як усе безугавно мерехтить, міниться, красиво пульсує. Нічого неможливо упіймати цілком, бо воно тут-таки зникає, розпадається і творить цілком новий і такий же швидкоплинний візерунок, хоч попередній якусь мить здавався мудрим, красивим, дивовижним. Лише почнеш спостерігати за якоюсь людською фігурою, як вона змінюється, і годі навіть протягом короткої миті бути впевненим, що це — та сама людина. Ось ця, наприклад, ще недавно була замурзаною дитиною, крихкою, як печиво, а тепер — лише глянь! — з дому виходить висока струнка жінка, яка рішучим замашистим рухом виливає з таза брудну воду. Вода псує білість снігу, залишаючи на ньому жовті плями.
Лише Єнта є незмінною, лише Єнта повторюється і щоразу повертається в те саме місце. їй можна довіряти.
Перед Ханукою та Різдвом шириться чутка про смерть архієпископа Дембовського. Ця звістка для одних є трагічною, інших же сповнює радістю. Ця новина така несподівана, наче хтось ножем проштрикнув тканий килим. Стільки зусиль — і все дарма! Слідом за першою приходить і друга звістка; її наче приносить до Королівки снігова завія: тільки-но помер покровитель правовірних, рабини знову підняли голову й почали переслідувати своїх неприятелів. Ті, чий Талмуд спалили, тепер палять книги недавніх паліїв. А Яків Франк сидить у найгіршій в’язниці за товстими мурами. Настрій у Королівці похмурий. Вже першого вечора після того, як надійшла прикра звістка, правовірні збираються у прибудові в домі Ізраеля й про щось шепочуться. Поступово голоси стають відважнішими.
— Це наче змагання великих сил…
— Так само було й з Шабтаєм. Його теж посадили у в’язницю…
— Так мусить бути. В’язниця — то частина плану…
— Все лише починається…
— Це останні дні…
— Це кінець.
Сніг засипав усе довкола, і не лише шляхи, а навіть цвинтар і мацеви зникли в непроглядній білині. Куди не глянеш, усюди біло. Сталося якесь диво, бо крізь те снігове море до села вдається дістатися купцеві з Кам’янця; йому бракує сил навіть розпрягти коней, він лише мружить утомлені білістю очі; на його віях — іній. Він каже:
— Ні, Яків не сидить у в’язниці. Йому вдалося втекти з Рогатина просто до Чернівців, а це ж уже Туреччина. Він з дружиною й дітьми в Джурджу, і кажуть, начебто знов зайнявся торгівлею.
Хтось відповідає голосом, повним смутку:
— Він нас покинув.
Справді, так здається. Повернувся спиною до Польщі, цієї країни засніженої, але — попри снігову білість — темної, похмурої. Тут немає для нього місця.
Прибульця слухають недовірливо і вже за мить відчувають злість. Ні, сердяться не на Якова, який втік. Радше на самих себе, адже вони мали здогадатися, що все так закінчиться. Найгірше — усвідомлювати, що нічого не можна вдіяти. Послід коня, що стоїть перед домом Ізраеля, парує на морозі, бруднить чистий, як простирадло, сніг, наче сумний доказ минущості всього земного; ще трохи, і він перетвориться на грудку замерзлої матерії.
— Бог звільнив нас від цього чоловіка та від спокуси, якою він для нас був, — каже Собля, входячи до хати, і одразу заходиться плачем.
Плаче цілий вечір. Вона й сама не знає, чому плаче. Вона ж не любила Якова та його галасливої свити, тих його бундючних дівиць і хитрого Нахмана. Не вірила жодному їхньому слову. Боялася їхнього вчення.
Ізраель її сварить. А коли вони вже лежать під периною, відчуваючи вогкий запах пір’я кількох поколінь гусей, намагається її незграбно пригорнути.
— Мені здається, ніби це я у в’язниці. Все життя — суцільна в’язниця, — схлипує Собля.
Вона глибоко вдихає, але жодне слово більше не зривається з її вуст. Ізраель мовчить.
Потім підтверджується ще неймовірніша чутка: що Яків перейшов у мусульманську віру — там, у тій Туреччині. Ізраель аж зіщулюється, почувши це. Мати пригадує йому, що саме так було і з Першим, з Шабтаєм. Хіба ж він не надягнув тюрбан? То, може, і це — частина дороги до спасіння? Суперечки тривають цілими вечорами. Одні вважають, що це — жахливе боягузтво. Інші — що в цьому є якийсь хитрий план. Нікому не спадає на думку, що Яків міг н а с п р а в д і увірувати в Аллаха.
Якщо навіть найстрашнішу, найхимернішу річ уявити частиною плану, вона стає звичайною, безпечною. Це каже Ізраель, який тепер торгує деревом із християнами. Купує в пана просто з лісу обтесані колоди і продає їх далі. З пожертв на Єнту купив велику підводу та двох сильних коней. Це чимале багатство. Іноді, чекаючи, поки завантажать підводу, сідає навпочіпки з дроворубами й викурює з ними люльку. Найкраще йому балакається з управителем панських маєтків, який, на відміну від дроворубів, має сяке-таке уявлення про таємниці релігії. Саме після розмови з цим управителем Ізраель усвідомлює, що смерть Ісуса, християнського Мойсея, теж була частиною плану Божого. Ісуса мали розп’ясти, інакше чудо спасіння взагалі б не сталося. Це дивно, але в цьому є якась хитромудра логіка. Ізраель довго про це думає: його здивувало, наскільки це нагадує Шабтая Цві, який мусив піти до в’язниці, надягти тюрбан, вирушити у вигнання. Месія мусить упасти якнайнижче — інакше він не Месія. Ізраель повертається з важкою підводою, але легким серцем.
Рух паломників на подвір’ї Соблі та Ізраеля цілком завмирає. І через морози, і через загальну ситуацію. Люди почали боятися публічних чудес: хай краще відбуваються десь тишком-нишком. Але Песеле та Фрейна й далі вчащають до Єнти, хоч Песеле готується
