Книги Якова - Ольга Токарчук

їх ногами згрібають у купу й підпалюють. Самі сабсацвіанці, євреї-єретики, вельми старанно допомагають урядникам, тож ті, вільні від роботи, йдуть додому вечеряти. Згодом до сабсацвіанців приєднуються ґої та парубки, скорі до всякої колотнечі. У цілому Львові горять книжки, на кожній площі палає багаття. Талмуд, не Талмуд — байдуже. Багаття горять упродовж цілого наступного дня, а ввечері їх оживлює полум’я нових книг. Уже кожна друкована книжка здається лихою. Доходить до того, що навіть львівські християни ховають свої книжки, а друкарні про всяк випадок барикадуються. Протягом кількох днів паління книжок натовп набрався такої зухвалості, що кам’янецьким євреям, які, попри заборону, вже знову стали мало не своїми в місті, доводиться пакувати манатки і переїжджати на Карвасари, боячись за власне життя. Бо вигляд охоплених полум’ям книжок, їхніх сторінок, що тріпочуть у вогні, вабить людей, наче ярмарковий фокусник, який гіпнотизує курей і робить з ними, що хоче. Люди дивляться на полум’я, їм подобається цей театр руйнування, і в них наростає неясний гнів. І хоч не знають вони ще, хто має стати його ціллю та жертвою, якось мимоволі обертають його вістря супроти власників тих спалюваних книжок. Тепер досить одного заклику, і роз’юшений натовп вирушає до першого-ліпшого єврейського дому, що на нього вказала пальцем сторожа антиталмудистів, яка має на меті боронити власні домівки.

Той, хто раніше був гнаним, грішним і проклятим, тепер став законодавцем і вершителем доль. І навпаки, той, хто колись судив і виносив вироки, тепер сам суджений і переслідуваний. Дім рабина більше не є домом рабина — він перетворився на корчму, до якої можна ввійти, відчинивши двері ногою. Всередині всі злякано мовчатимуть; і позаяк відомо, де в домі тримають книжки, нападники відразу рушають туди, беруть почергово томи з полиць і, тримаючи за обкладинку, патрають їх, наче курчат.

Буває, що якась жінка, часто найстарша в родині, кидається відчайдушно боронити ту чи ту книжку, немов свого дивного упослідженого онука, який стиснувся до розмірів стосика паперу в палітурці, але решта мешканців дому не наважуються суперечити чужинцям. Вони наче усвідомлюють, що примхлива сила світу перейшла на протилежний бік, і невідомо, скільки так триватиме. Іноді жінки кидаються до судового виконавця (буває, що ним є молодий родич, яким заволоділи сабатіанські ідеї), хапають його за руку, намагаються перехопити його погляд: «Іцеле, що ти робиш? Я ж із твоєю матір’ю гралася біля ріки!» Старші буркають із кутка: «Рука тобі всохне за таке блюзнірство».

У Буську горить лише кілька Талмудів, бо талмудистів тут небагато. Більшість місцевих євреїв — послідовники Шабтая. Горить невеличке багаття за синагогою, полум’я ковтає книжки неохоче, димить, бо Талмуди випадково впали в калюжу. Все відбувається якось без завзяття. Палії поводяться так, наче виконують вирок; довкола багаття кружляє пляшка горілки. До аутодафе намагаються приєднатися парубки-ґої; їм завжди подобається щось нищити, кидати у вогонь, байдуже, що саме й навіщо. Але їм уже дали зрозуміти, що то справа внутрішня, єврейська, тож вони просто стоять, тримаючи руки в кишенях лляних штанів, і дивляться на полум’я.

Найгірша ситуація в Кам’янці, Рогатині та Львові. Там пролилося трохи крові. У Львові розгніваний натовп спалив цілу єврейську бібліотеку, що зберігалася в домі молитви. Повибивали шибки, понищили лави.

Наступного дня сутички стають іще запеклішими: пополудні роз’ятрений натовп, уже не єврейський, а різний, кольоровий, барвистий, кидається на геть усі книжки, байдуже, Талмуд то чи ні, головне, що всередині — нечисті літери. Нечисті, бо незрозумілі. І ось цей натовп, що зібрався на завтрашній ярмарок у Рогатині, маючи дозвіл нищити книжки, радісно верещить і вирушає на полювання. Люди стають біля дверей будинків і вимагають видати їм книги, ніби заручників. Якщо господар викручується чи ухиляється, починається бійка. Ллється кров, ламаються руки, з рота сиплються вибиті зуби.

Тим часом обурені вироком рабини велять молитись і суворо постити: навіть матері не можуть годувати грудьми дітей. У Рапапорта у Львові є місце, звідки розсилають пошту, — робота там кипить цілими ночами. Сам рабин Рапапорт лежить недужий: його побили перед синагогою, він ледь дихає, є побоювання, що йому зламали ребра. Пінкас, переписуючи листи, плаче. Схоже, наближаються кінець світу і чергова катастрофа, яка буде найважчою, бо свої кривдять своїх. Як же таке можливо? Чому ж то Бог посилає нам такі тяжкі випробування — адже то вже не козак, не дикий татарин зазіхає на наше життя, а свій же, сусід, з чиїм батьком ти ходив до єшиви? Вони говорять нашою мовою, живуть у наших селах і встромляють носа до наших божниць, хоч ми їх там не хочемо. Свій пішов на свого, отже, гріхи Ізраїлю великі, а Бог гнівається вельми.

Через кілька днів, коли ребе Рапапорт сяк-так одужує, збираються представники громад і оголошують новий збір коштів. Треба їх везти до Варшави, до Баруха Явана, який є довіреною особою самого міністра Брюля; але, мабуть, зараз, коли триває війна, королю немає діла до спалення книг, бо довго нема відповіді.

Про те, як ксьондз Пікульський тлумачить шляхетному товариству основи гематрії

Єжи Марцін Любомирський є комендантом гарнізону в Кам’янці-Подільському, містечку доволі нудному і провінційному. Це його перша командирська посада. Йому двадцять років, він високий, ставний, але окрім гарного «фізису», має ще одну перевагу: він успадкував величезний статок. Це додає йому виразності: він одразу впадає в очі й залишається в центрі уваги. Кам’янець лежить у його велетенських земельних володіннях. Відколи тут кояться всі ті дивні речі, відколи зазвичай порожніми вулицями прокочується натовп, Любомирський нарешті відчуває задоволення й азарт. Він потребує свіжих вражень не менше, ніж їжі й питва. На прощальну вечерю з нагоди возведення Міколая Дембовського в сан архієпископа він велить доставити пів дюжини ящиків найкращого рейнського вина.

Коли перші ящики вже спорожніли, починаються розмови про актуальні події, і в поле уваги пана Любомирського потрапляє непримітний ксьондз Пікульський, права рука архієпископа. Ксьондз має завдання розтлумачити шляхетним співрозмовникам усілякі єврейські справи, які за природою своєю є туманними й надто заплутаними. Адже кожному хочеться знати, про що тим євреям ідеться.

— В євреєві завжди є якась утіха, — каже голосно єпископ Каєтан Солтик, проковтнувши чималий шматок кишки.

Останнім часом він погладшав. Усе в ньому здається якимось надмірним. Колір єпископського убору — надто яскравий, манжети надто накрохмалені, ланцюг на грудях надто блискучий. Задоволений, що вдалося звернути на себе загальну увагу, він продовжує:

— Єврей припильнує чужі гроші й заставить свої, якщо буде потрібно. Він спритний і корисливий, але якщо дбає