Книги Якова - Ольга Токарчук
Коли в Ґітлі хороший настрій (таке трапляється рідко), вона зазирає Ашерові через плече, поки той читає. Тоді він відчуває, як вона пахне молоком, і весь аж м’якне всередині. Може, колись вона буде до нього ніжною. Йому було добре на самоті, а тепер поряд з’явилися дві чужі істоти: одна — непередбачувана, а друга — геть незбагненна. Обидві сидять тепер на поруччі крісла: одна читає, гризучи редьку, друга смокче велику білу цицю.
Ашер бачить, що дівчина меланхолійна. А може, той її мінливий настрій — через вагітність і пологи? Коли вона веселіша, бере його книжки й газети і цілими днями їх вивчає. Добре читає німецькою, гірше — польською, латини не знає. Трохи говорить гебрайською, Ашер не знає, наскільки добре, ніколи її не питав. Узагалі вони мало розмовляють. Спершу Ашер гадав, що потримає її в себе до пологів, а потім десь влаштує, але тепер уже не певен щодо цього. Їй нікуди йти, каже, що сирота, батько й мати загинули під час козацького погрому, але й вони не були її біологічними батьками. Адже насправді вона — позашлюбна донька польського короля.
— А що ж дитина? Чия вона? — врешті-решт наважується запитати Ашер.
Вона знизує плечима, і Ашерові аж легшає. Краще мовчання, ніж брехня.
Непросто буде десь влаштувати молоду дівчину з дитиною. Треба довідатися у громаді, де є притулки для таких жінок, — подумав він тоді.
Але тепер усе інакше. Ашер уже не думає про притулок. Ґітля йому допомагає, займається кухнею. Нарешті почала виходити: насуває глибоко на очі чепець і швидко йде вулицями, ніби боїться, що хтось її впізнає. Жене на ринок, купує овочі та яйця, багато яєць, бо сама вона живиться жовтками, перетертими з медом. Ашерові готує смачні знайомі страви, які він пам’ятає з дому: куґель, човлент, замінюючи яловичину грибами, бо Ґітля не їсть м’яса. Каже: євреї так само чинять із тваринами, як козаки — з євреями.
Але Львів — невелике місто, і невдовзі таємне стає явним. Єврейський квартал можна перейти за десять хвилин, звернувши з Ринку на Руську, далі — на Єврейську, потім швидким кроком пройшовши неймовірно галасливою Новоєврейською, де будинки стоять один на одному, оточені прибудовами й сходами, маленькими двориками, в яких туляться крихітні майстерні, пральні й крамниці. Люди тут добре знають одне одного, і ніщо не проходить повз їхню увагу.
Про те, як усе може полетіти шкереберть. Катажина Коссаковська пише лист до єпископа Каєтана Солтика
Його Преосвященству єпископові Каєтану Солтику
Наймилостивіша Ексцеленціє, вислухай прихильно вірну доньку нашої найсвятішої Церкви, а також Твою подругу, на яку завжди можеш покластися, навіть у такі непрості миті, як ця.
Смерть єпископа так приголомшила нас усіх, що протягом перших днів у Чорнокозинцях панувала тиша. Я й сама не одразу дізналася, що він помер, позаяк тримали це чомусь у суворій таємниці. Кажуть, що це апоплексія.
Похорон має відбутися аж 29 січня. Мабуть, Ти вже знаєш про це і маєш іще досить часу, щоб здійснити необхідні приготування в дорогу. Знай же, Ваша Ексцеленціє, що після смерті єпископа Дембовського наша ситуація докорінно перемінилася. Майже відразу за справу взялися рабини, і раптово виявилося, що наших протеже ніхто не підтримує; відколи не стало єпископа, справу наче зам’яли, і вона загальмувала. Куди я не пішла б і до кого не звернулася б, наштовхуюся на мур байдужості. До того ж морози лютують, і люди майже не вистромлюють носа з дому. Ах, яка ж та наша Річ Посполита залежна від погоди… Може, саме через це так зволікають із похороном — чекають, поки сніг влежиться і дорогами можна буде проїхати. А зараз навіть могилу викопати годі.
Дуже мене засмучує, Ексцеленціє, що наші сили витрачені намарно. Вся та кривда, якої перед тим зазнали талмудисти, тепер обернулася супроти сабсацвіанців. Єврейські громади забирають у них хати, а то й гірше — палять разом з усім майном. Приходять ці нещасні до мене прохати допомоги, але що я тепер, без єпископа, можу вдіяти? Тож даю їм одяг і трохи грошей — якраз, аби вистачило на вози й переправу через Дністер. Адже вони гуртом кидають усе й рушають на південь, до Валахії, туди, де їхній проводир. Я часом їм заздрю: сама-бо радо вирушила б кудись на південь, де тепло й сонячно. Так чи так, я недавно бачила один сабсацвіанський хутір — цілком спорожнілий, безлюдний, аж до останньої хати, і мені по спині пробігли мурашки.
Я й сама якось втратила охоту до дальшої діяльності. Трохи нездужала — либонь, застудилася дорогою з Рогатина до Кам’янця, і ніщо мене не могло розігріти, навіть витримана оковита мого чоловіка. Кажуть люди, що на єпископа Дембовського впало єврейське прокляття і від того він помер. Розповідав мені один корчмар, що над головою єпископа змагалися два різні закляття. Одне мало його захистити, друге знищити. Одне йшло від його улюбленців, сабсацвіанців, друге — від талмудистів. Таке різне тут оповідають, хоч я в жодні прокляття не вірю, ні в єврейські, ні в якісь інші. А проте вселило воно в мене невиразну тривогу, що точаться над нами якісь війни космічні, якісь сили літають, нависають, наче хмари, а ми, несвідомі й малі, ні про що не здогадуємося.
Кажуть, що наступником покійного єпископа буде єпископ Лубєнський, якого я добре знаю і який, сподіваюся, справу нашу продовжить.
Велику надію плекаю, наймилостивіша Ексцеленціє і дорогий мій Друже, що побачимося на похороні, до якого всі вже готуються, наче до якогось весілля. Сама бачила стада волів, що їх купили у Валахії й гнали через Дністер до Кам’янця на поминки…
Pompa funebris. 29 січня 1758 року
Pompa funebris[117]
Тіло архієпископа Дембовського, вже обмите, перенесли з розкиданої постелі, що була надто очевидним свідком його бурхливої смерті, до спеціальної кімнати без вікон, де мороз милосердно дозволив не поспішати з похороном. Згодом тіло опинилося вже в урочистому покої, на ложі з балдахіном. Там же поклали й букети останніх квітів, які ще лишилися в садах, а також гілки ялини та ялівцю. Відтепер біля тіла мали безупинно молитися черниці.
Насамперед ціла бригада писарів узялася писати повідомлення, організували цілий секретаріат: там були столи, наче в монастирському скрипторії, пляшки з чорнилом та сонний кучерявий клірик, що мляво гострив
