Книги Якова - Ольга Токарчук
Батько Ашера був кабалістом, який займався переважно світлом, хоч орендував два села у володіннях пана Радзивілла в Литві. Тож усі господарські справи лежали на плечах Ашерової матері, яка керувала ними владною рукою. Село, в якому вони оселилися й відкрили корчму, розташувалося над Німаном. Крім кількох господарств, були там іще водяний млин і невеликий порт із товарним складом для суден, що плавали до прусського Кенігсберґа. Оренда була прибутковою, тож батьки — завдяки комерційним талантам матері — доробилися на своїй хазаці[115], кращій за будь-яку оренду, до непоганого маєтку.
Батько Ашера вважався багатим, порівняно з убогими довколишніми євреями, тож міг собі дозволити (щоправда, не без допомоги громади) вислати здібного сина на науку за кордон. Сам же жив скромно, позаяк не любив жодних новомодних речей і будь-якого надміру. Для нього було б найкраще, якби у світі взагалі не відбувалося жодних змін. Ашер пам’ятає, як пухнули йому руки, коли він працював у дворі. Шкіра репала, у рани потрапляв бруд, і починалося болюче запалення. Мати змащувала ті рани гусячим смальцем, тож він певний час не міг торкатися книжок. Зі своїм братом батько Ашера жив, наче Яків з Ісавом, так що дядько врешті-решт переїхав на Поділля, але й там Ашер його знайшов і певний час лишався під його дахом.
У тій місцині жили і поляки, і русини. Корчму Ашерової матері любили всі. Дім їхній був гостинний, і коли на порозі з’являвся якийсь єврей-подорожній, байдуже, бідний чи багатий, Ашерова мати вітала його чаркою горілки. Стіл був завжди накритий, і їжі на ньому не бракувало.
Заходив до їхньої корчми й один піп із місцевої церкви. Був то чоловік лінивий, ледь письменний, а до того ж гіркий п’яниця. Він мало не спричинився до смерті Ашерового батька, та й доля цілої родини висіла на волосині.
Цілими днями той піп пиячив із селянами в корчмі, та ще й хитрував наліво й направо. Пив у борг, але ніколи боргів не віддавав. Нарешті Ашерів дідусь вирішив, що час покласти цьому край, і перестав наливати попу. Той образився і взявся мститися.
Батько Ашера не раз нелегально купував вовчі шкури у браконьєрів. Були серед них і селяни, і дрібна шляхта, і всякі волоцюги. Різні відчайдухи. Адже полювання на дичину було винятковим привілеєм пана. Однієї ночі у двері Ашерів постукав один мисливець, у якого батько іноді купував шкури. Дідусь хотів оглянути мертвого вовка й оцінити якість вовни, але було темно, а браконьєр поспішав, тож батько заплатив йому, поклав мішок у куток і повернувся до ліжка.
Невдовзі почувся грюкіт у двері, і до хати вдерлася сторожа. Мішок відразу привернув їхню увагу. Ашерів батько гадав, що відбудеться штрафом за нелегальну купівлю шкур. Яким же був його переляк, коли в мішку виявився труп чоловіка.
Його негайно закували в кайдани і кинули до темниці. Вже мав початися процес, бо піп звинуватив Ашерового батька, що той задушив чоловіка власними руками, щоб зцідити з нього кров для маци. Таке часто закидали євреям. Розпач охопив усіх, проте Ашерів батько, той шукач іскор у найглибшій темряві, навіть під тортурами не визнав своєї вини і благав, аби допитали мисливця. Той спочатку все заперечував, але згодом, коли його припекли залізом, зізнався, що знайшов у воді потопельника й відніс його до попа, щоб той поховав бідолаху. Однак піп намовив його підкинути труп євреєві, що він і зробив. За те дістав від суду батогів. Ашерового батька відпустили, а от попу не зробили нічогісінько.
Ашер уже давно зрозумів: люди мають величезну потребу почуватися кращими за інших. Байдуже, хто вони самі: їм усе одно потрібен хтось, хто був би гіршим за них. Те, хто є гіршим, а хто кращим, залежить від безлічі випадковостей. Ясноокі ставляться зверхньо до темнооких. Другі ж позирають із погордою на перших. Ті, що живуть біля лісу, відчувають якусь вищість над тими, що мешкають біля ставка, і навпаки. Селяни згори дивляться на євреїв, євреї зверхньо поглядають на селян. Міщани почуваються кращими за мешканців сіл, а селяни вважають себе кращими за міщан.
Хіба ж не це об’єднує людський світ? Чи не для того нам потрібні інші люди, аби ми раділи, що є за них кращими? А найдивніше, що навіть ті, хто перебуває на самому дні, знаходять собі якусь дивну втіху, гадаючи, що їхня упослідженість є найбільшою чеснотою.
Чому воно так, питає себе Ашер. Невже не можна людину змінити? Якби вона була машиною, як ото дехто тепер каже, то досить було б у ній пересунути важіль чи докрутити маленький шруб, і люди почали б радіти тому, що всі вони рівні.
Про польську принцесу в домі Ашера Рубіна
У його домі народилася дитина, ім’я їй — Самуель. Ашер думає про нього: мій син.
Живуть вони без шлюбу. Ашер вдає, ніби Ґітля — його служниця. Вона й так майже не виходить з дому, а коли й виходить, то хіба що на ринок. Ашер живе і приймає пацієнтів на Руській, у християнському кварталі, але з його вікон видно синагогу Турей Загав[116]. Суботнього пообіддя, коли закінчується шабат і читають «Шмоне Бере», тобто вісімнадцять благословень, Ашер чує пристрасну молитву.
Тоді зачиняє вікно. Він уже майже не розуміє тієї мови. Говорить польською та італійською, непогано — німецькою. Хоче вивчити французьку. Коли до нього приходять пацієнти-євреї, звертається до них, ясна річ, гебрайською, вплітаючи латинські терміни.
Останнім часом шириться якась епідемія глаукоми: Ашер виявляє її в кожного третього пацієнта. Люди не дбають про зір, дивляться просто на сонце, і зіниці від палючого проміння стають каламутними, як яєчний білок на вогні. Тож Ашер замовив із Німеччини спеціальні окуляри з притемненого скла і ходить у них, ніби якийсь сліпець.
Ґітля, польська принцеса, порається на кухні. Ашерові хотілося б, щоб пацієнти вважали її радше якоюсь його родичкою, ніж служницею, бо роль служниці їй не подобається, вона супиться і грюкає дверима. Ашер до неї ще й не торкався, хоч вона народила дитину кілька місяців тому. Ґітля схлипує в
