Книги Якова - Ольга Токарчук

— Лише до короля, лише на королівські землі. Так каже Яків, і я так вважаю. Під королем ми будемо в безпеці.

Криса знову кривиться. Каже:

— Дурні ви все-таки. Вам дай палець лизнути, а ви вже руку відкусити хочете. Торгуватися слід поволі.

— І доторгуватися до лиха, — додає хтось уїдливо.

— Ось побачите. Ми з єпископом знайшли спільну мову.

16

Про рік 1757-й і про те, як улітку в Кам’янці-Подільському дискутували про споконвічні істини

У Молівдиному селі біля волоської Крайови вважають, що 1757 рік, який щойно настав, стане роком Страшного суду. Щодня кличуть на ім’я нових ангелів, аби вони були свідками. Нікому не спало на думку, що це викликання може тривати тисячу років, адже число ангелів — нескінченне. Молільники вірять, що світ урятувати неможливо, лишається хіба що готуватися до його кінця, чекати якого вже недовго. Страшний суд настає, наче пологи: коли він починається, відвернути чи зупинити його неможливо. Але цей суд, як вірять браття та сестри, що їх назавжди покинув Молівда, не такий, якого всі сподівалися: земний, з янгольськими сурмами, вагою, на якій зважуватимуть людські гріхи, архангельським мечем. Цей суд — скромний, непомітний, звичайний. Відбувається наче мимохідь, за нашими спинами. Цього дивного 1757 року нас засудили заочно, і оскаржити вирок неможливо. Наше незнання нас не виправдовує.

Мабуть, світ став нестерпним не лише на розлогих, відкритих усім вітрам рівнинах Поділля, але й тут, у Валахії, де тепліше і можна вирощувати виноград. Якось той світ усе-таки мусив завершитися. Зрештою, торік почалася війна. Єнта, яка бачить усе, знає, що вона триватиме сім років і розхитає чутливі терези, на яких зважують людські життя. Цих змін іще не видно, але янголи вже розпочали прибирання. Беруть обіруч килим світу, вибивають його, летить пилюка. Ще мить — і згорнуть його в рулон.

Рабини ганебно програють диспут у Кам’янці. А все тому, що ніхто не хоче слухати їхніх заплутаних пояснень, коли звинувачення — такі прості та влучні. Героєм стає ребе Криса з Надвірної, якому вдається підняти на глум Талмуд. Він встає і піднімає палець угору.

— А чому у вола є хвіст? — питає він.

Зал замовкає, збентежений таким дурним запитанням.

— І що то за така свята книга, в якій звучать такі запитання, га? — продовжує Криса, скеровуючи поволі піднятий палець у бік рабинів. — Я вам скажу: це Талмуд! — вигукує він, витримавши паузу.

Зал вибухає сміхом. Сміх лине аж під саме склепіння суду, яке не звикло до таких виявів радості.

— І що ж на те нам відповідає Талмуд? — питає Криса, чиє пошрамоване обличчя аж зарум’яніло від напруги, і робить паузу. — Бо хвостом треба відганяти мух! — з тріумфом відповідає він сам собі.

І знову сміх.

Вимоги рабинів відлучити контрталмудистів від синагоги, змусити їх носити неєврейський одяг і заборонити їм називатися євреями теж здаються смішними. Консисторський суд з належною стриманістю відхилив цю заяву, бо не вповноважений вирішувати, хто може називатися євреєм, а хто ні.

Коли ж звучить тема лянцкорунських звинувачень, суд делікатно відмовчується. Адже відбулося слідство, яке не виявило нічого гідного осуду в танцях і співах за зачиненими дверима. Кожен має право молитися так, як вважає за слушне. І з жінкою танцювати, навіть якщо в неї оголені груди. Зрештою, того, що там були оголені жінки, слідство не довело.

Відтак увага суду перемикається на процес євреїв-фальшивомонетників. Такий собі Лейба Ґдалович та його челядник Гашко Шломович карбували фальшиві монети. Челядника виправдали, але майстра Ґдаловича прирекли на смертну кару і четвертування тіла. Штемпель для карбування перед екзекуцією було врочисто спалено, а попіл розвіяно. Приреченому, згідно з вироком, відтяли голову, а тіло почетвертували й прибили до шибениці. Голову ж настромили на палю.

Все те не допомогло рабинам. Упродовж останніх днів диспуту скрадалися вони попід стінами будинків, наче злодії. Їм сичали вслід.

Консисторському суду довелося розглядати й дрібніші справи. Одна з них обурила кам’янецьких християн: селянин Василь Книш якось дорікнув такому собі Геншиї з Лянцкоруня — євреєві, з яким торгував, — що той водиться з сабсацвіанцями, а той відгризнувся, що має хрест в одному місці. За таке блюзнірство Геншию засудили на сто ударів батогом чотирма чергами в чотирьох різних кутках міста, аби більше людей змогло побачити екзекуцію.

Така сама кара чекала й Ґершома, який влаштував рейвах у Лянцкоруні і через якого все почалося.

А ще консисторський суд разом із єпископом Дембовським ухвалили, щоб дідичі, на чиїх землях живуть контрталмудисти, взяли їх під свою опіку.

Вирок було оголошено й відразу передано до виконання.

Контрталмудистів суд звільнив від усіх судових оплат, а до того ж наказав рабинам сплатити п’ять тисяч злотих компенсації тим, кого було побито й пограбовано в бійках, а додатково — сто п’ятдесят два червоні злоті штрафу, що його було передано на ремонт вежі костелу в Кам’янці. Всі Талмуди, як книги брехливі й шкідливі, на Поділлі мали бути спалені.

Коли закінчили читати вирок, запала тиша. Здавалося, представники костелу злякалися власної суворості. А коли перекладач розтлумачив його зміст рабинам, зчинився вереск і ґвалт. Рабинам наказали заспокоїтися. Тепер вони викликали не співчуття, а лише незручність. Самі винні. Вони виходили з суду мовчки, бурмочучи щось під ніс.

Молівда, який досі не може натішитися власним поверненням на батьківщину, теж відчуває, що все змінилося. Іноді його аж смішить те, як легко можна передбачити події. Дивиться в небо. Здається, ніби на рівнині його більше, воно працює як дзеркало-лінза: зосереджує в собі всі образи й відбиває землю, як фреску, де все відбувається одночасно, і видно майбутні обриси всіх подій. Тому, хто вміє бачити, досить підвести очі до неба: там йому явиться все.

Коли до нього приїхали Яків і Нахман, аби забрати з собою до Польщі, він навіть не здивувався. Лише з увічливості вдавав вагання. Насправді ж досить йому було побачити, як Яків розмашистим турецьким рухом зістрибує з коня, і він уже відчув хлоп’ячу радість від майбутньої пригоди.

Про спалювання Талмудів

Книжки починають горіти того самого дня, тобто 14 жовтня, надвечір. Виконавцям судових вироків не доводиться надто напружуватися. Міський кат читає підписаний єпископом Дембовським указ і врочистим жестом підпалює лише перший стос, далі — рутина.

Переважно відбувається так, що невеликий гуртик людей вломлюється до єврейського дому і відразу ж натрапляє на якусь книжку. Всі ті «талмути», нечисті книжки, писані в чортів бік, справа наліво, опиняються на вулиці, відтак