Книги Якова - Ольга Токарчук
— Де ти це бачиш? У сніжинці? — дивується Фрейна. Але якось вона й сама обережно бере таку сніжинку пучкою пальця і дивиться на неї в сонячному промінні. Сніжинка — на диво велика, завбільшки з дрібну монету. Кришталева краса щезає за секунду, бо вона — не з цього світу, людське тепло її вбиває. На мить можна зазирнути в інший, вищий світ і переконатися, що він існує.
Як це так, що мороз Єнту не бере? Ізраель перевіряє це кілька разів, зокрема вранці, коли дерева надворі репають від холоду. Але Єнта лише ледь прохолодна. На її віях і бровах осідає іній. Іноді сюди приходить Собля, загортається в кожух і куняє.
— Ми не можемо тебе поховати, бабусю, — каже Єнті Песеле. — Але й тримати тебе тут не можна. Тато каже, що часи стали дуже неспокійними, ніхто не знає, що буде завтра.
— Та й чи буде якесь завтра, — додає сестра.
— Кінець світу наближається. Ми боїмося, — каже Собля збентежено. Їй здається, що повіки бабусі Єнти ворушаться. Так, безперечно, вона це чує.
— Що нам робити? — продовжує Собля. — Може, це одна з тих безнадійних справ, у яких ти, кажуть, допомагаєш? Допоможи нам.
Собля затамовує подих, щоб не проґавити якогось знаку. Знаку немає.
Собля боїться. Краще не тримати у стодолі бабусю проклятого й потурченого Якова. Ще накличе лихо. Коли вона почула, що Якова ув’язнили, відчула якусь зловтіху. Так тобі й треба, забагато ти хотів, Якове. Завжди дряпався на найвищу гілку, прагнув бути кращим за інших. А тепер зігниєш у льоху. Але коли Собля довідалася, що він перебуває в безпеці у Джурджу, їй відлягло від серця. Раніше стільки речей здавалися можливими, а тепер знов запанували холод і темрява. Світло в жовтні сховалося за комірчину і вже не визирає на подвір’я; холод виповз із-під каміння, де ховався влітку.
Соблі перед сном пригадуються оповідки про печеру, яку вподобав собі Яків, тоді ще малий Янкеле. І як він зник у ній одного разу.
Вона була тоді ще мала, добре знала Якова і боялася його, бо він був шибеником. Вони гралися у війну: одні були турками, а інші — москалями. І якось одного разу Яків — чи то в ролі турка, чи москаля, Собля не пам’ятає, — почав битися так завзято й жорстоко, що мало не забив на смерть дерев’яним мечем одного хлопчика. Собля ще пам’ятає, як батько побив його за те до крові.
А тепер вона бачить під повіками вхід до печери. Всередину вона ніколи не заходила. Це місце її лякає, довкола діється щось дивне, дерева — аж дуже зелені, і тиша — така моторошна… Земля попід берізками вся поросла ведмежою цибулею. Цю цибулю там збирають і дають людям, коли ті занедужають. Вона дуже помічна. Ніхто не знає, наскільки глибока та печера, але кажуть, ніби тягнеться на цілі милі під землею і подібна до величезної літери алеф. Дехто стверджує, що там — ціле місто. І живуть у ньому потерчата й безногі — балакабени. Стережуть дивовижні скарби…
Раптом Собля встає, покривало зісковзує з її плечей на землю. Вимовляє лише одне слово:
— Печера!
Про пригоди Ашера Рубіна зі світлом, а його дідуся — з вовком
Торік дійшла до Львова звістка про землетрус у Лісабоні. Новини ширяться поволі. Те, що Ашер прочитав у ілюстрованій гравюрами брошурі, вражає. Ашер перечитує це знов і знов, кільканадцять разів, і не може отямитися. Перед його очима постають сцени Страшного суду. Він не може думати ні про що інше.
Пишуть про гори трупів, і Ашер намагається це уявити. Скільки це — сто тисяч? Це більше, ніж живе у Львові, навіть якщо зібрати всіх із довколишніх сіл і містечок, християн і євреїв, русинів і вірмен, дітей, жінок і чоловіків, старих, тварин, невинних корів, сторожових собак. Сто тисяч — чи багато це?
Згодом, коли трохи заспокоюється, думає, що в цьому, зрештою, немає нічого виняткового. Хіба хтось рахував жертв Хмельницького? Цілі села, міста, відрубані шляхетські голови, що перекочувалися по дворах маєтків, єврейки з розпанаханими животами… Він чув, що десь буцімто повісили поруч поляка-шляхтича, єврея та пса. А проте досі Ашер не бачив гравюр, на яких було б усе так старанно зображено, так детально на металевій пластині вигравіювано сцени, що перевершують людську уяву. Один образ запав йому в пам’ять: водні вали, що штурмують місто. Здається, ніби розпочалася війна стихій: земля борониться вогнем від води, але водна стихія найсильніша, потужна хвиля не залишає по собі нічого живого, саму лише руїну. Кораблі здаються качиними пір’їнками на поверхні ставка, людей посеред того Армагеддону майже не видно: те, що відбувається, перевершує людські виміри. І лише у човні на передньому плані стоїть чоловік, мабуть, вельможа, бо на ньому гарне вбрання; він здіймає руки до неба в молитовйому жесті.
Ашер злостиво дивиться на розпачливий жест того чоловіка. На гравюрі майже немає неба; усе воно — лише вузенька смужка над бойовищем. Бо яке ж тут могло б бути небо?
Ашер уже чотири роки живе у Львові, має практику — лікує очі. Разом з одним шліфувальником лінз добирає стекла тим, хто недобачає. Навчився того ремесла в Італії, а тепер удосконалюється в ньому самотужки. Найбільше його вразила одна книжка, яку він привіз зі студій, а в ній фрагмент, щось схоже на гасло, символ його ремесла: «І побачив я, — писав її автор, такий собі Ньютон, англієць, — що світло, спрямоване до одного
