Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Не хвилюйтеся, містере Ріарден, — промовив зі слухавки єлейний голос, що телефонував з Вашингтона, — я просто хотів вас запевнити, що вам не слід хвилюватися.

— Через що хвилюватися? — спантеличено запитав Ріарден.

— Через тимчасові труднощі в Каліфорнії. Ми дуже швидко все там залагодимо, все це було наслідком незаконного заколоту, тамтешній уряд не мав права накладати місцевих податків, що йдуть урозріз із державним збором, ми негайно досягнемо справедливої домовленості. Тимчасом, якщо вас непокоять непатріотичні чутки про нафтові компанії в Каліфорнії, я хотів би сказати вам, що «Сталь Ріардена» зарахували до найвищої категорії першої необхідності з правом переваги на всю нафту, доступну в державі; до найвищої категорії, містере Ріарден, тому я просто хотів повідомити, що вам зовсім не треба хвилюватися через проблеми з пальним цієї зими.

Ріарден поклав слухавку і стурбовано насупився. Його не обходили проблеми з пальним чи крах нафтових родовищ у Каліфорнії (такі катастрофи стали звичними). Він непокоївся через той факт, що вашингтонські розпорядники бажали його задобрювати. Це було щось новеньке. І Ріарден міркував про те, що це могло означати. За всі роки своєї боротьби він зрозумів, що мати справу з очевидним і безпричинним протистоянням не так уже й складно, натомість справжня небезпека крилася в явній і безпричинній турботі. Та ж думка сяйнула знову, коли Генк ішов алеєю, минаючи заводські конструкції, та раптом зауважив сутулувату нахабну постать, яка викликала бажання її ударити. Це був його брат Філіп.

Відколи переїхав до Філадельфії, Ріарден не відвідував свого колишнього дому й нічого не чув від членів родини, хоча їхні рахунки продовжував оплачувати. І ось уже двічі протягом останніх кількох тижнів він зауважував Філіпа, який навіщось валандався територією заводу.

Генк не міг зрозуміти чи прагне Філіп уникнути зустрічі з ним, чи навпаки — намагається привернути увагу. Здавалось, і перше, й друге водночас. Він не міг зрозуміти Філіпової мети, зауважував тільки незрозумілу дбайливість із його боку, якої брат ніколи раніше не виявляв.

Першого разу у відповідь на: «Що ти тут робиш?», Філіп непевно сказав:

— Ну, я знаю, що ти не любиш, коли я приходжу до тебе в офіс.

— Чого тобі треба?

— Ох, нічого. Але… ну, мати за тебе хвилюється.

— Мати може зателефонувати мені, коли тільки забажає.

Філіп не відповів, натомість сам почав ставити запитання, непереконливо вдаючи цілком буденну манеру: розпитував про роботу, здоров’я, бізнес. Запитання були сформульовані ухильно — Філіп запитував не про бізнес, а більше про його, Ріарденові, почуття щодо бізнесу. Ріарден обірвав брата і відіслав якнайдалі, а сам залишився з непевним відчуттям від цього незрозумілого випадку.

Наступного разу Філіп пояснив лише:

— Ми просто хочемо знати, як ти почуваєшся.

— Хто це — «ми»?

— Ну хто… Мати і я. Зараз такі складні часи, тому… Ну, мати хоче знати, що ти про все це думаєш.

— Скажи їй, що я про це не думаю.

Ці слова, здавалось, вразили Філіпа — ніби саме цієї відповіді він і боявся.

— Забирайся звідси, — втомлено наказав Ріарден, — і наступного разу, коли захочеш мене побачити, призначай зустріч і приходь до мого офісу. Але не приходь просто так, якщо не маєш чого сказати. Тут не обговорюють почуттів — ні моїх, ні інших людей.

Філіп не подзвонив, щоб призначити зустріч, натомість прийшов знову. Він, згорбившись, брів поміж велетенських печей, у його постаті відчувались і почуття провини, і снобізм, ніби він водночас і шпигував, і просто отирався тут.

— Але я маю що сказати! Справді! — квапливо вигукнув він, побачивши люто насуплене Ріарденове обличчя.

— Чому ти не прийшов до мого офісу?

— Бо ти не хочеш, щоб я приходив до твого офісу.

— А я не хочу, щоб ти приходив сюди.

— Але я просто… Просто намагаюсь бути тактовним, не відбирати у тебе час, коли ти настільки зайнятий і… Ти ж дуже зайнятий, правда?

— І?

— І… ну, я просто хотів підловити тебе у вільну хвилину. Щоб поговорити.

— Про що?

— Я… Ну, мені потрібна робота.

Він вимовив це войовничо, трохи відхилившись назад. Ріарден стояв, байдужо дивлячись на нього.

— Генрі, мені потрібна робота. Я хочу працювати тут, на заводі. Хочу, щоб ти дав мені якесь заняття. Мені потрібна робота. Я хочу сам заробляти собі на життя. Я втомився від милостині.

Він хотів іще щось сказати, його голос звучав водночас благально і ображено, наче необхідність виправдати це прохання була несправедливою щодо нього.

— Я хочу сам заробляти, не залежати більше від твого милосердя. Я прошу, щоб ти дав мені шанс!

— Це ж фабрика, Філіп, а не гральний дім.

— Га?

— Ми не ризикуємо і не даємо шансів.

— Я ж прошу тебе дати мені роботу!

— Чому я повинен це робити?

— Бо вона мені потрібна!

Ріарден вказав на червоні сплески полум’я, що пробивалися з-за чорних контурів печі, сягаючи висоти в сто двадцять метрів і втілюючи собою ідею про поєднання сталі, глини і пари.

— Мені була потрібна ця піч, Філіпе. Але отримав я її не тому, що вона була мені потрібна.

Судячи з виразу обличчя, Філіп так нічого й не почув.

— Ти не можеш офіційно наймати людей, але це технічний момент. Якщо візьмеш мене, мої друзі це схвалять без жодних проблем і…

Щось у погляді Ріардена змусило його замовкнути, а потім він нетерпляче і роздратовано запитав:

— Та в чому річ? Що я сказав не те?

— Те, чого ти не сказав.

— Перепрошую?

— Про що так намагаєшся не говорити.

— Про що?

— Що мені з тебе не буде жодної користі.

— То невже це те, про що ти… — Філіп почав було говорити з відчуттям власної правоти, але замовк і не закінчив фрази.

— Так, — усміхаючись, сказав Ріарден, — саме про це я думаю насамперед.

Очі Філіпа зволожились. Коли він говорив, його голос лунав так, ніби він цілиться наосліп, добираючи випадкові речення:

— Кожен має право здобувати засоби для існування… Як я зможу їх отримати, якщо мені ніхто не дає шансу?

— А як я отримав свій шанс?

— Я ж не народився власником сталеливарного заводу.

— А я народився?

—