Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— А мене хто навчив?

— Чому ти постійно це повторюєш? Я не кажу про тебе!

— Зате я кажу.

За якусь мить Філіп пробурмотів:

— Тобі ж немає чого хвилюватись. Ідеться не про твої засоби для існування!

Ріарден вказав на постаті чоловіків серед пари, що валила з печі.

— Ти можеш робити те саме, що роблять вони?

— Не розумію, що ти…

— Що станеться, якщо я відправлю тебе туди і ти напартачиш мені в плавленні сталі?

— Що важливіше: твоя клята сталь чи те, що я матиму їжу?

— Як же ти їстимеш, якщо сталь не буде виплавлено?

Філіп дивився на Генка з докором:

— Я не можу з тобою зараз сперечатися, бо ти господар ситуації.

— То не сперечайся.

— Га?

— Закрий рота і йди собі геть.

— Але ж я хотів… — він замовк.

Ріарден засміявся.

— Хочеш сказати, що це я маю закрити рота, тому що я — володар становища, і повинен тобі поступитися, бо ти ні на що не здатний?

— Який грубий стиль викладення моральних принципів!

— Але хіба не в цьому полягають твої моральні принципи?

— Моральність не можна окреслювати матеріальними термінами.

— Ми обговорювали роботу на сталеливарному заводі. Хлопче, це ж матеріальне місце!

Філіпове тіло зобгалося, очі зволожилися ще дужче, ніби він боявся перебувати в цьому місці, ніби бачене обурювало його, ніби він не бажав погоджуватись із реальністю того, що бачив. Він тихо і вперто, з інтонацією магічного заклинання, проскімлив:

— Те, що кожна людина має право на роботу — моральний імператив, визнаний усіма в наші часи, у нашу добу.

А далі вигукнув:

— Мені належить це право!

— Тобі? То реалізуй це право.

— Га?

— Візьми свою роботу. Зірви її з куща, бо ти думаєш, що вона там росте.

— Я хочу сказати…

— Хочеш сказати, що не росте? Хочеш сказати, що вона тобі потрібна, але ти нічого не можеш сам створити? Що тобі належить робота, яку я повинен для тебе створити?

— Так!

— А якщо я цього не зроблю?

Тиша видовжувалась, секунда за секундою.

— Не розумію я тебе, — мовив Філіп. Його голос звучав збентежено і невдоволено, як голос людини, яка цитує перевірену роль, але натомість чує неправильні рядки. — Не розумію, чому з тобою більше неможливо поговорити. Не розумію, яку теорію ти пропагуєш, і…

— Усе ти розумієш.

Наче відмовляючись повірити, що такі чіткі формули можуть його підвести, Філіп вибухнув подальшими словами:

— Відколи це ти звернувся до абстрактної філософії? Ти всього лише бізнесмен, ти не компетентний, щоб міркувати над принциповими питаннями, це прерогатива експертів, які впродовж століть…

— Облиш, Філіпе. Що за вибрики?

— Вибрики?

— Що за такі раптові амбіції?

— Ну, в такі часи…

— Які часи?

— Ну, кожна людина має право здобувати засоби для підтримки свого існування… і не бути відкинутою… Коли все навколо таке непевне, людина мусить здобути якусь певність. Якесь підґрунтя. Я хочу сказати, що зараз, якщо з тобою щось станеться, то я не матиму…

— А ти сподіваєшся, що зі мною щось станеться?

— Не сподіваюсь! Не сподіваюсь! — крик прозвучав несподівано щиро. — Я не сподіваюсь, що з тобою щось станеться. А ти?

— Наприклад?

— Як мені знати? Просто у мене немає нічого, крім твоїх подачок… А ти можеш щомиті передумати.

— Можу.

— А я над тобою жодної влади не маю.

— Чому ти вперше за стільки років це зрозумів і почав хвилюватися? Чому саме зараз?

— Тому що… тому що ти змінився. Ти… раніше у тебе було відчуття обов’язку і моральної відповідальності, але… ти все це втратив. Ти все це втратив, так?

Ріарден дивився на нього мовчки. Філіп весь час повертався до одних і тих же запитань, поводячись так, ніби його твердження були випадкові, натомість настирливі, хоч і недбало мовлені, запитання натякали на його мету.

— Що ж, я з радістю зніму з твоїх плечей тягар, якщо це для тебе тягар! — раптово гаркнув Філіп. — Просто дай мені роботу, і совість тебе більше не мучитиме за мене!

— Совість і так не мучить мене.

— Ось про це я й кажу! Тобі байдуже. Тобі байдуже, що з нами стане, правда?

— З ким?

— Як це… З матір’ю і зі мною, і… І взагалі з людством. Але я не збираюсь апелювати до твоєї кращої частини. Знаю, що ти й так готовий зіштовхнути мене в канаву, тому…

— Ти брешеш, Філіпе. Тебе хвилює зовсім інше. Якби це було так, ти намагався б уполювати трохи грошей, а не знайти роботу, не…

— Ні! Мені потрібна робота! — негайно пролунав несамовитий крик. — Не намагайся купити мене грошима! Я хочу роботи!

— Опануй себе, нещасний невдахо. Ти хоча б чуєш сам, що кажеш?

Філіп, охоплений безсилою ненавистю, виплюнув відповідь:

— Ти не маєш права так зі мною розмовляти!

— А ти маєш?

— Я всього лише…

— Відкупитись від тебе? Навіщо мені намагатися від тебе відкупитись, якщо можна просто викинути тебе геть? Я повинен був зробити це багато років тому.

— Але ж я твій брат, хай там як!

— І що це має означати?

— Людина повинна почувати щось особливе до власного брата.

— А ти почуваєш?

Філіп ображено надув губи і нічого не відповів. Вичікував. Ріарден дозволив йому зачекати. Нарешті той пробурмотів:

— Ти ж повинен… щонайменше… зважати на мої почуття. Але не робив цього.

— А ти на мої зважав?

— На твої? На твої почуття? — в голосі Філіпа звучала не злостивість, а дещо гірше: щирий, обурений подив. — У тебе немає жодних почуттів. Ти взагалі ніколи нічого не відчував. Ти ніколи не страждав!

Наче весь тягар років розбився об Ріарденове обличчя водоспадом відчуттів та образів: це було те саме переживання, яке він відчув у кабіні першого паротяга на «Лінії Джона Ґолта», але до цього додався вираз Філіпових очей: бляклих, водянистих; ці очі були свідченням повної деградації людини, її очевидного болю, її непристойного нахабства (таким нахабним щодо живої істоти може бути хіба що скелет) у наполяганні на тому, щоб цей її біль сприймали за найвищу цінність. «Ти ніколи не страждав», — обвинувачували Ріардена братові очі, а тимчасом Ріарден бачив