Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Ріарден побачив наскрізь людей, які століттями слухали проповіді про знищення, побачив нутро ворогів, з якими боровся все своє життя.
— Філіпе, — сказав він, — забирайся звідсіля.
Його голос був схожий на сонячні промені, що раптом заповнили приміщення моргу: простий, сухий, буденний голос бізнесмена, уособлення здоров’я, адресоване ворогові, якому навіть виявити свої злість чи страх — забагато честі.
— І не намагайся більше приходити на цей завод, бо на кожному вході отримають наказ, що тебе слід негайно звідси викинути.
— Що ж, — сказав Філіп злим, обережним і погрозливим тоном, — тоді я попрошу своїх друзів, щоб ті призначили мене сюди на роботу і змусили тебе це прийняти!
Ріарден рушив геть, але зупинився, обернувся і поглянув на брата.
Раптове Філіпове відкриття було досягнуто не шляхом мислення, воно прийшло до нього разом з темним відчуттям, єдиним способом, який дозволяв йому щось усвідомлювати: його горло стиснулося від жаху, жах прокотився додолу, до шлунка. Філіп бачив територію заводу, рухливі прапорці полум’я, черпаки розплавленого металу, що перетинали простір, підвішені на делікатних кабелях, відкриті ями, в яких лисніло вугілля, крани над головою, що швидко рухались, утримуючи тонни сталі за допомогою невидимих магнітів, — і зрозумів, що боїться цього місця, боїться до смерті, що він навіть ворухнутися не наважується без захисту та підтримки цього чоловіка поруч. А потім перевів погляд на високу пряму постать, яка розслаблено стояла навпроти нього, не кліпаючи. Це був чоловік, чий погляд прорізав камінь і пройшов крізь полум’я, щоб збудувати все навколо; Філіп уявив, як легко той, кого він намагався собі підкорити, міг змусити ковш із металом перехилитися на секунду раніше чи наказати, щоб кран скинув вантаж за кілька метрів до мети, і від нього, Філіпа, який на щось претендує, не залишилось би й мокрого місця. Тому його єдиний захист полягав у тому факті, що його розум здатен був на такі страхітливі фантазії, натомість розум Генка Ріардена — ні.
— Але краще б ми залагодили це з тобою по-товариському, — сказав Філіп.
— Це було б краще для тебе, — сказав Ріарден і пішов собі.
«Люди, що поклоняються болю, — думав Ріарден про своїх ворогів, яких не здатен був зрозуміти. — Ці люди поклоняються болю». Це здавалося чимось жахливим, і все ж страшенно несуттєвим.
Він нічого не відчував. Це було схоже на намагання викликати емоцію до неживих предметів, до порожньої породи, яка котиться з гори і от-от розчавить. Людина може втікати від обвалу, звести захисні стіни чи піддатись і загинути, але не може ставитися до безсенсових рухів неживих предметів люто, презирливо чи небайдужо. Навіть не до «неживих», подумав Генк, гірше: протилежних до життя.
Те саме відчуття відособленої байдужості залишалось із Генком увесь час, поки він сидів у суді Філадельфії й спостерігав, як люди там здійснюють якісь рухи, щоб забезпечити його розлучення. Вони бурмотіли якісь механічні узагальнення, цитували розмиті фрази щодо сфабрикованих доказів, грали у вигадливу гру розтягування слів, які не мали жодного значення. Генк заплатив, щоб вони це робили. Закон не дозволяв здобути свободу жодним іншим чином, не давав права наполягати на фактах, звертатися до правди. Цей закон вирішував його долю не завдяки об’єктивним правилам, а завдяки свавільному милосердю, виявленому суддею зі зморщеним обличчям, порожнім і хитрим поглядом.
Ліліан в залі суду не було. Її адвокат час од часу здійснював певні жести, енергійно дозволяючи воді витікати крізь пальці. Всі знали вирок наперед і знали причину цього вироку. Жодної іншої причини не існувало вже впродовж багатьох років, адже не існувало і принципів, за винятком чиїхось примх. Здавалося, присутні сприймали це, як свою виправдану прерогативу. Вони поводились так, наче метою всією процедури є не намагання розсудити, а надати їм роботу, тимчасом робота ця полягала у виголошенні відповідних формулювань без необхідності розуміти, що ці формулювання означають. Наче судовий зал — це місце, де запитання про правильне і неправильне були недоречні, а ці люди, відповідальні за здійснення правосуддя, мали достатньо інтелекту, щоб розуміти: жодного правосуддя не існує. Вони поводилися, немов дикуни, які виконують певні ритуали, покликані звільнити їх від об’єктивної реальності.
Але ж десять років його шлюбу були реальні, думав Генк, і саме ці люди мали владу визначати, що на нього чекає далі, могли надати йому можливість отримувати задоволення на землі чи приректи до кінця життя катуватися. Він пригадав, з якою суворою і безжалісною повагою поставився до свого шлюбного контракту, до всіх своїх контрактів і правових зобов’язань, — і зрозумів, справедливості якого типу мала слугувати його скрупульозна ретельність у дотриманні букви закону.
Він зауважив, що маріонетки в залі суду позирають на нього хитро і підступно, наче колеги-змовники, які ділять з ним спільну провину, оберігаючи одне одного від морального осуду. Побачивши, що він єдиний серед присутніх, хто відкрито дивиться кожному в обличчя, спостеріг обурення у їхніх поглядах, яке почало проступати дедалі чіткіше. Охоплений недовірою, Генк усвідомив, чого саме від нього чекали: від нього, жертви, закованої в ланцюги, зв’язаної, з кляпом у роті, покинутої без жодних інших можливостей, крім підкупу, сподівались віри в те, що куплений
