Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Правда, не виключене, як саме тут наклалося в моїй пам’яті деяке часове зрушення між появою і зникненням струся вже далеко пізніше, хоч цього я не беруся твердити з певністю, коли він, – угледівши авто кінорежисера, яке своїми зебровими смугами імовірно нагадало йому Африку (хоч струсь міг народитися в зоопарку, і тоді Африка для нього не існувала, якщо, звичайно, йому про Африку не розповіла, одна з його бабусь, яка її ще пам’ятала. Кажуть, курка здатна рахувати до трьох, тоді струсь напевно вміє рахувати до десяти, а, бува, і більше, якісь рудименти пам’яті, зрештою нехай, тільки чого ж це мені лізе в голову?), з розгону, як на гальмах, повернув назад за ріг і щез.
Струсь дійсно повернув за ріг і щез, це я бачив, хоч мені згодом весь час здавалося, ніби то бачив хтось інший, а не я, і я ніяк не знаходив пояснення, звідки це, бож я нібито справді бачив. Так само, як я справді бачив, як при повороті за ріг з птаха відірвався шматок газети з красунями в купальниках і впав у моєму напрямку, і потім ті красуні ще довго мені снилися, хоч вони вже не відзначалися такою чіткістю, як те видиво, коли кінорежисер, він же й кінооператор, дав ґаз, і в моє авто, крім збирача автографів, Козютка-Млодютка і мовчазного молодика з геркулесовим носом, упхалися ще якісь невідомі молодики, дяді, як ззаду лізли бородаті пики і, щоб побільше вмістилося, відгортали дах мого нового авта, яке потріскувало, хоч я благав цього не робити. Однак хтось уже сидів у мене на плечах, боляче втелющивши коліна в спину, і я, завмираючи, карбував у пам’яті, як моє авто мчить, а я перелучаю, женучи слідом за кінорежисером, і як мені, тиснучи наввипередки з усіх боків, додаткові руки й ноги допомагають крутити бублик і давати ґаз, аж я ледве встигаю вирівнювати напрям авта.
І хоч одразу ж за рогом усі ми, наче крізь одне спільне око, угледіли струся, мить, що тривала, як авто рушило, до хвилини, коли перед моїм зором знову появився сгрусь, здалася мені значно довшою, ніж потім усе переслідування і ловлення птаха, і то зовсім не тому, ніби я боявся, мовляв, мені розвалять авто; я взагалі не встигав думати, а просто мене не залишало інтенсивне відчуття, подібне до відчуття колись ще в школі на уроках історії, коли, попри хронологічні дати, які цупко сиділи в моєму мозку, якимось додатковим розумом, подібним до ясновиддя, розумом, який існував ніби поза мною, я знав (це знання заважало, я його зовсім не хотів, однак незалежно від моєї волі я таки знав), що часово середньовіччя завжди передувало античним часам, а не навпаки, так само, як тепер я знав: я роблю зовсім не те, що належало б робити.
Насамперед за жодних обставин мені не треба було їхати за струсем, який велично крокував уздовж трамвайної лінії, і шматки газет, як орифлями, струмували з його тулуба, з шиї просто в небо. Та щоб не їхати за ним, я мусів би спочатку висадити публіку, яка поналазила в моє авто, звільнитися від живих лещат, які душили мені шию, плечі, шлунок, аж я не мав змоги поворухнутися й скинути руки й ноги, які тисли мене.
їх виявилося стільки, наче вони щохвилини розмножувалися діленням, як клітини. Я просто чув, як їхній тягар прибуває, і мені терпнуть руки, бо на мені ростуть живі брами з тіл, струсити які так само неможливо, як неможливо звільнити тротуар, де встиг назбиратися натовп, який уголос стежив за крокуванням струся.
Щоправда, до самого птаха ніхто не наважувався підійти, і він простував далі, ні трохи не зворушений людськими коментарями. Ба більше, в мене посилювалося враження, ніби струся не тільки не бентежили вигуки, а він їх сприймав як належну данину: напевно в зоопарку він ще змалечку встиг призвичаїтися до уваги супроти своєї персони. Єдине, що йому явно не подобалося, – це авта, особливо ж авто кінооператора (не виключене, що через зеброві смуги: я колись десь читав, ніби птахи не зносять жовтого кольору), бо, зауваживши за собою переслідувачів, струсь перейшов на чвал не втрачаючи при цьому ані трохи своєї величности. Мені ще й тепер здається: кінорежисерові випадало б зупинитися, а не лякати птаха автом, може, тоді струсеві перехотілося б бігти, і він дозволив би себе зловити, проте кінорежисер, якому я прокричав цю пораду, щільно їдучи за ним, напевно нічого не чув від власного вереску, від якого він почервонів і аж запух.
– Ціп-ціп-ціп! – лускався кінорежисер, женучися за струсем. – Ціп-ціп-ціп! Зупинися! Стій!
Тільки великий птах явно нехтував легковажним зверненням. Можливо, і біг він не так від переслідувачів, як для власного задоволення, щоб, нарешті, випробувати міць своїх ніг, обмежуваних досі площею зоопарку, і тому нагадування зупинитися, навіть коли мої компаньйони, оглушивши мене, хором заходилися підтримувати кінооператора: «Пташе, стань, пташе стань!» – не зворушили птиці.
Птиця не тільки не виявила бажання ставати, а, навпаки, набирала швидкости, наче в неї від бігу росли і міцніли ноги. Струсь, здавалося, відкривав свої ноги, як новий континент, і сирени поліційного авта, яке вже наздоганяло нас, викликане напевне якимось ретельним глядачем, ще більше заохочували це відкриття.
– Послухайте! – крізь глушення сирен, гукав я кінорежисерові, вихиляючися з авта, наскільки дозволяла керівниця, бо хоч кінорежисер їхав майже поруч, прояви зовнішнього світу його не досягали. Він увесь перетворився на горлянку, яка репетувала: «Ціп-ціп-ціп». Але я не здавався.
– Послухайте, зупиніться! – волав я. Від кінорежисера залежало переслідування птаха, у яке я включився проти 1 своєї волі, і я мусив якнайшвидше виплутатися з цієї історії, заки мене встигли побачити, а це годі було зробити, не зупинивши його. Я мусив його за всяку ціну зупинити.
– Послухайте, зупиніться! – надривався я, намагаючись якомога щільніше їхати за його автом, щоб досягти його рукою. Я навіть приготувався п’ятірнею ухопити його за щелепу і приневолити вислухати мене. – Зупиніться! Як ви його зловите? Аджеж не голими руками! Зупиніться й подумайте! Хіба не краще спочатку розшукати вартового? Він уміє поводитися з екзотичними птахами. Зупиніться, благаю вас. Те, що ви робите, безглуздя. Ви ж автом не вполюєте птаха! Як ви до нього підійдете? Ви ж знаєте, один удар його ноги вивалашує з людини нутрощі! Ну, зупиніться, благаю!
Та на кінорежисера жодні відкриття щодо здібностей струся не справляли найменшого враження.
