Книги Якова - Ольга Токарчук

Він придивляється до форми літер, занепокоївшись, що не пам’ятає їх. Ось одна, що нагадує цаде, й інша, схожа на самех, і ще щось подібне на коф, але не зовсім; може, і значення їхні схожі, лише ледь зміщені, але достатньо для того, щоб світ почав розпливатися, втрачати чіткість.

— Це їхнє зібрання ґешіхте, — каже Шор Якову, що стоїть у розхристаній сорочці. — Щось таке, як наше «Око Якова». Про все потроху: про тварин, різні країни. Всілякі казки. Про духів. Написав їх тутешній рогатинський ксьондз, уявляєш?

Яків, здається, уважніше придивляється до книжки.

— Я найму тобі вчителя, — каже Еліша Шор і набиває Якову люльку. — Не для того ми їхали по тебе аж до Смирни, щоб тепер дозволити тобі піти. Всі ті люди там, у Кам’янці, почали сваритися між собою, поки тебе нема. Бо їхній проводир — ти, хоч і не можеш туди поїхати. Але кинути нас не маєш права.

Щовечора Хая стає навколішки перед батьком і натирає йому ноги якимось смердючим цибулевим соком, змішаним із чимось іще. Від цього весь будинок ночами пахне травами. Але це ще не все: Хая віддає дитину жінкам, зачиняється з чоловіками в батьковій кімнаті, і починається нарада. Якова спершу це дивує. До такого він не звик. У Туреччині та Валахії жінки знають своє місце, і кожен учений тримається від них на віддалі, адже їхній природний зв’язок із низькими матеріями вносить хаос у світ духу. Але тут, у правовірних, усе інакше. Вічні мандрівники, вони загинули б без жінок.

— Ах, — каже Еліша, ніби прочитавши його думки. — Якби вона була чоловіком, стала б моїм найрозумнішим сином.

Тієї першої ночі, як велить давній звичай, Хая приходить до ліжка Якова. У неї тендітне тіло, широкі, хоч і трохи кістляві стегна, колючий горбок. За звичаєм, вони мають злягтися швидко, мовчки і без зайвих пестощів. А проте Яків довго гладить її ледь опуклий живіт, щоразу оминаючи долонею пупок, який здається йому гарячим. Хая сміливо бере в руки його член і обережно, наче неуважно його пестить. Вона хоче знати, як відбувається прийняття турецької релігії, що там у них замість хрещення, чи треба якось готуватися, у скільки їм це обійшлося, чи дружина його теж перейшла у віру Магометову і чи жінкам у ній краще, ніж у їхній? І що, це рішення справді його вбереже? Він вважає, що як мусульманин для польської влади є недоторканним? А чи знає він, що євреям, зокрема їй самій, Хаї, отак перейти в іншу віру було б нелегко? Але вона йому вірить. І всі Шори підуть за ним, куди б він їх не повів. І ще: чи чув він, які оповіді про нього ходять? Та й вона сама їх ширить серед жінок. Нарешті Яків, утомлений розмовами, лягає на Хаю і рвучко в неї входить, а відтак падає на спину знесилено.

Вранці за сніданком Яків з усмішкою на неї дивиться. Хая весь час мружить очі, і від їхніх кутиків розходяться дрібні зморшки. Еліша має намір послати її до Львова, до Ашера, який туди переселився. Він найкраще підбирає скельця для читання.

Хая носить скромні сукенки; лише раз Яків бачив її у святковому вбранні. То було першого дня, коли він приїхав сюди з науками і до рогатинського бет га-мідрашу прибула ціла юрба місцевих. Тоді на сіру сукню вона накинула блакитну хустку, а у вуха наділа сережки. Вона була серйозна і достойна.

Потім він бачив сцену несподіваної ніжності, коли батько гладив її по щоці, а вона повільним, спокійним рухом поклала голову на його груди, у хвилі його буйної шпакуватої бороди. Яків несамохіть відвів погляд.

Про Крису та його плани на майбутнє

Криса, як уже було сказано, має шрам на обличчі. Одну щоку згори донизу розрізає пряма лінія, створюючи враження якоїсь прихованої симетрії. Це враження таке тривожне, що кожен, хто на нього дивиться вперше, не може відвести погляду, шукає причини тривоги і, не знайшовши, розчаровано відвертається. А він же — найрозумніша людина на Поділлі, освічена й прозірлива. На перший погляд так і не скажеш. Для Криси воно й краще.

Він уже зрозумів, що на людську симпатію розраховувати годі. Треба прямо казати, чого хочеш, і вимагати, просити, тиснути, переконувати. Якби не той шрам на обличчі, він уже був би на місці Якова, це безсумнівно.

Криса вважає, що вони мають користуватися автономією в межах християнства. Такою є його позиція тепер, перед диспутом, і цього він домагається у сповнених непорозумінь перемовинах із єпископом Дембовським, які точаться за спинами братів. Криса впевнений, що знає краще.

— Якщо стоїш на пограниччі, треба триматися осторонь усіх і робити свою справу, — каже він.

Не зовсім євреї, не зовсім християни, вони добре почувалися б десь окремо, далеко від влади й жадоби ксьондзів і рабинів. І ще одне: Криса вважає, що вони, хоч їх і переслідують свої ж, євреї, євреями залишаються, водночас наближаючись до християн. І ось вони, євреї-відступники, просять допомоги, оборони й опіки; це жест дитини, яка простягає невинну руку дорослому. Християни приймають їх зі співчуттям.

Але найважливішим для Криси є дещо інше: як написано в Євамот, 63 (хоч він і контрталмудист, не може стриматися, щоб не цитувати Талмуду), «людина, яка не володіє клаптем землі, не є людиною». Тож вони мають отримати від панів шмат землі, щоб там осісти і спокійно хазяйнувати. Так було б краще для всіх: євреї б їх не переслідували, правовірні сумлінно працювали б на своїй землі й могли б наймати селян на роботу. Вони навіть не мусили б приймати хрещення. Це видіння витає над столом серед диму — надворі розгулявся вітер і задуває дим назад у комин. Його завивання вторує дискусії.

— До пана — ніколи, — докидає хтось, у чийому голосі Криса впізнає Гершка з Сатанова.

— Нас могла б узяти до себе пані Коссаковська… — починає Моше з Підгайців.

Криса вистрибує наперед, його обличчя викривлене гнівом.

— Хочете собі петлю на шию накинути? Пан робитиме, що хоче, жоден закон йому не указ. Через два покоління будемо як оті селяни.

Чути схвальний гомін.

— Ми й у єпископа будемо як селяни, — каже Моше.

Тоді озивається найстарший син Шора, Шломо, який досі сидів