Книги Якова - Ольга Токарчук
Якби ж їхні наміри можна було зрозуміти так легко, як наміри селян. Усі ті їхні торочки, капелюхи, чудернацька мова (єпископ із повагою стежить за намаганнями Пікульського вивчити її), підозріла релігія. Чому підозріла? Бо надто близька. Ті самі книги, Мойсей, Авраам, Ісаак на камені під батьковим ножем, Ной з його ковчегом — усе те саме, але в якомусь чужому оточенні. І Ной якийсь інакший, викривлений, і той його ковчег виглядає по-єврейському — розцяцькований, східний, пузатий. І Ісаак, який завжди був білявим хлопчиськом з рожевою шкірою, стає якимось малим дикуном, закритим і не таким уже й беззахисним. Усе наше — наче якесь легше, — міркує єпископ Дембовський, — умовне, накреслене елегантною рукою, тонке і промовисте. Їхнє — темне, конкретне, неприємно буквальне. Їхній Мойсей — то дідуган із кістлявими стопами, наш — достойний старець із розмаяною бородою. Єпископові Дембовському здається, що то світло Христа так осяває наш бік Старого Завіту — звідси різниця.
Найгірше, коли щось чуже намагається здаватися своїм. Вони наче дражняться. Наче глузують зі Святого Письма. А ще та їхня впертість, бо вони ж ніби старші, а тримаються тих своїх вигадок. І як тут не підозрювати їх у лихих намірах? Були б вони такі відкриті у своїх намірах, як хоча б вірмени… Ті якщо й замислюють щось, то одразу зрозуміло, що йдеться про гроші.
Про що вони там балакають, усі ті євреї, збираючись гуртками по троє-четверо під вікнами єпископа Дембовського? Сперечаються про щось своєю рваною мелодійною мовою, приправляючи слова рухами тіла й жестами: нахиляють уперед голову, струшують бородами, відскакують, як опечені, коли не погоджуються з аргументами співрозмовника. Чи правда те, що каже про них Солтик, приятель, якому довіряє єпископ? Що вони, керуючись якимись своїми стародавніми звичаями, у тих своїх вогких перехняблених хижах буцімто здійснюють ритуали, в яких використовують християнську кров? Жах якийсь. Такого бути не може, та й Його Святість Папа Римський ясно велить у такі речі не вірити, а чутки про використання християнської крові євреями наказує викорінювати. Єпископ бачить за вікном невеличку площу перед палацом, де продавець ікон, ще юнак, показує дівчині, вбраній, як русинка — у вишиту сорочку та кольорову спідницю, — святий образок. Дівчина обережно торкається мізинцем ликів святих (у цього єврейського продавця є ікони і католицькі, і православні), а той виймає з-за пазухи дешевий медальйон і кладе їй у долоню; продавець і дівчина разом нахиляються над зображенням Матері Божої. Єпископ упевнений, що та дівчина купить медальйон.
Цирульник накладає йому на обличчя мило й починає гоління. Бритва тихенько поскрипує, зрізаючи заріст. Несподівано єпископова уява пірнає попід ті їхні поторочені капоти, і ось уже його мучить вигляд їхніх прутнів. Вони ж обрізані! Це його і захоплює, і дивує, і водночас викликає якусь незбагненну злість. Він зціплює зуби.
Якби з цього мандрівного продавця ікон — що, до речі, протизаконно, не шанують вони законів! — зняли всі талеси й одягли його в сутану, він не надто відрізнявся б від священників, які крокують ген там. А якби з нього самого, Кам’янецького єпископа Міколая Дембовського герба Єліта, який терпляче чекає на сан Львівського архієпископа, та й познімати його багаті шати, одягти в подертий єврейський капот і поставити за яткою з образками біля палацу в Кам’янці… Єпископ аж здригається від цієї нісенітної думки, проте якусь мить уявляє себе самого, товстого й рожевого, в ролі єврея, що продає іконки. Ні. Ні.
Якби правдою було те, що про них кажуть, — що вони буцімто володіють якоюсь потужною силою, — вони були б багаті, а не бідні, як оці під вікнами. То які вони — сильні чи слабкі? Чим загрожують єпископському палацові? Чи правда, що ненавидять ґоїв і гордують ними? І що ціле тіло в них поросле ріденьким темним волоссям?
Бог не дав би їм у руки такої влади, яка примарюється Солтикові, бо ж вони самі відкинули жест Христа-Спасителя. Отже, зреклися істинного Бога, збочили зі шляху спасіння й тепер вештаються якимись пустирями.
Дівчина не хоче медальйон — розстібає ґудзик під шиєю і виймає з-під сорочки свій, показує хлопцеві, той радо нахиляється ближче. Зате вона купує іконку, і продавець пакує її в тонкий бруднуватий обгортковий папір.
Хто чужий тобі, коли скине одіж свою? — гадає собі єпископ. Що в них змінюється, коли вони опиняються на самоті, — міркує він далі, прощаючись із цирульником, який відходить із глибоким поклоном, і усвідомлює, що час одягатися на месу. Йде до спальні й задоволено скидає з себе важкувату домашню сутану. Стоїть якусь мить оголений і роздумує, чи не чинить якогось важкого гріха. Точніше, вже починає просити за нього прощення в Бога, хоч і не знає, що то за гріх — безсоромність чи, може, людське убозтво. Він відчуває, як легенький повів прохолодного повітря лоскоче ніжні волосини на його кремезному волохатому тілі.
Про подвійну природу Хаї
Яків прибув із кількома вершниками в багатому турецькому одязі; їм постелили в окремій кімнаті. Їхній проводир — Хаїм, брат Хани. Між собою вони спілкуються лише турецькою. Яків Франк зветься тепер Ахмедом Френком і має турецький паспорт. Він — недоторканний. Щодня посланець приносить йому новини з диспуту в Кам’янці.
Довідавшись, що Яків Франк на час диспуту таємно зупинився в її батька у Рогатині, Хая бере наймолодшу дитину, пакує скриню й вирушає з Лянцкоруня до Рогатина. Стоїть спека, невдовзі почнуться жнива. Золоті лани тягнуться до обрію, м’яко пульсують на сонці, хвилюються, і здається, ніби ціла земля дихає. На Хаї — світла сукня та блакитний вельон. На колінах вона тримає донечку. Сидить на підводі випрямлена й спокійна, годуючи маленьку своїми білими грудьми. Пара коней в яблуках тягне легку бричку з тканинним дашком. Видно, що їде багата єврейка. Селянки зупиняються і підносять долоню до очей, щоб краще роздивитися ту жінку. Хая, зустрівшись із ними поглядом, ледь усміхається. Одна з жінок мимоволі хреститься: може, бо побачила єврейку,
