Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату
Тепер ситуація докорінно змінилася завдяки системі Common Communications for Visiting Vehicles, або C2 V2. Ця принципово нова система зв’язку дозволяє через відкриті сесії комунікувати з кораблем звідки завгодно — з Г’юстона, з ЦУП Orbital ATK у Вірджинії і навіть із самої ISS. Раніше станція була позбавлена такої можливості, розраховуючи тільки на наземні служби контролю. Тепер же завдяки C2 V2, керувати й слідкувати за кораблями стало значно простіше. Не вдаючись до нудних подробиць, зауважу тільки, що цю нову систему комунікації та контролю було спеціально запроваджено, щоб нею користувались екіпажі пілотованих капсул Dragon та Starliner CST—100.
А ми перші її випробували.
Досі в нас півроку йшли постійні тренінги. Алгоритми та схеми весь час змінювалися, ми викидали одні конспекти й заводили інші, аж поки нарешті вималювалася фінальна схема підходу.
Хоча півроку тренінгів — доволі мало, але нам нова система здалася доволі зручною, зокрема для екіпажу. Тепер, нарешті, Дейв сам зможе увімкнути двигуни Cygnus і підштовхнути ISS трохи вперед, піднявши траєкторію. Без цієї процедури станція рано чи пізно втрачатиме орбіту і під впливом тяжіння впаде на Землю.
Наша ж гордість полягає в тому, що вперше за сім років після закриття програми Shuttle коригуватиме орбіту МКС (ISS) американський корабель. Досі такі маневри виконували російські «Прогреси».
Ми завершили комплекс маневрів, вирівняли корабель «прямо», тобто носом уперед, а соплами назад, і передали контроль Г’юстону. Але наприкінці ми попередили: «канали відкриті». Це означає, що будь-хто з авторизованих точок може в будь-яку мить перебрати контроль на себе.
Космос стає дедалі ближчий.
* * *
Зранку на мене вже чекали.
— О! Письменник вернувся! Письменник! — із КПП вилетів сержант Маковскі. — Погляньте, він вернувся! Доброго ранку, письменнику![79]
— Привіт, Льолєку! Звісно, що я вернувся! Де б я дівся?!
— А хто тебе знає. Ми тут стежили за твоїм Фейсбуком, ні хріна, звісно, не розуміли, але автоматичний переклад трохи допоміг. А головне — фотки!
— О боже, автопереклад! Присягаюсь, я не писав і сотої частки з того, про що ви прочитали через автоперекладач!
— Не переживай, містере Письменнику, нашу репутацію важко зіпсувати!
— Не називай мене так! Я не письменник!
— Книжку написав? Значить, письменник. Як долетів?
— Долетів добре. А у ва…
— Джорджіо! Ти вернувся! О, Dio mio! Яка ж я рада тебе бачити!
— Франческо, господи! Та де б я дівся?!
— Хто тебе знає. Натовп фанатів, інтерв’ю, увага преси, ми всі за тобою слідкували! Багато хто заради цього покидає звичне життя. А ти ж тепер письменник!
— Франческо, у мене тут сім’я, це по-перше, а по-друге, я дуже радий, що вернувся додому, а по-третє, перестань мене так називати, я не письменник, я оператор Центру управління польотами.
— Насправді ми тут усі тобою пишаємося. Поставити на вуха таку кількість народу — це мистецтво, я вважаю!
— Хто б казав.
— Що ти маєш на увазі?! — чорна брова напарниці полізла вгору. Льолєк розреготався.
— Я маю хорошого наставника, — я миролюбно всміхнувся. — Моя заслуга тільки в тому, що я переніс усе, що бачив, у текст. Нічого б не було, якби ти не запустила мені в голову бейсбольним м’ячем, якби не понаштрикувала в руку скалок, якби не зустріла скунса, якби…
— Якби ми не блювали в туалеті!
— Так. Саме так. Саме ми блювали. ОК, я згодний.
— О, не купився!
— Я добре засвоюю уроки.
У командному центрі попри те, що до початку зміни було ще хвилин сорок, зібрались усі (здебільшого після церемонії підняття прапора всі розходилися по своїх підрозділах і готувалися).
— Ми боялися, що ти не вернешся, — почала Сара МакКарті.
Почувши це від третьої поспіль людини, я не витримав:
— Давайте так. Ви серйозно вирішили, що я можу не вернутися на роботу? Ні, ви це серйозно?
— А що в цьому такого? — розвела руками начальниця зв’язку Трейсі. — Ти ж успішний письмен…
— Перестаньте мене так називати! Мені постійно здається, що ви з мене кепкуєте!
— Звикай, Джорджіо. Тепер ти мене розумієш, коли я кажу, що ти пишеш про мене, як про дурку?
— Франческо, ти ж чудово знаєш, що це не так!
— Та ми й не кепкуємо, — спокійно заявила Сара. — Людина в житті завжди повинна йти за успіхом.
— Тут є нюанси, — я схрестив руки на грудях, а якщо я схрестив руки на грудях, значить, мені є що сказати. — По-перше, моя сім’я тут. По-друге, там, де моя сім’я, там мій дім, правильно? А по-третє, не було б вас, не було б книжки. І, нарешті, я ж не сам писав цю книжку. Ціла команда працювала. Тому не дуже чесно присвоювати успіх собі. Та й узагалі, не людина йде за успіхом, а навпаки.
— Тобто ми можемо розраховувати на англомовний реліз?
— З чого такі висновки?!
— Ти ж сам кажеш, що не людина йде за успіхом, а успіх за людиною.
— МакКарті, з логікою в тебе все гаразд. Так, ми над цим працюємо.
Усі полегшено зітхнули.
— О, Джорджіо, добре, що ти приїхав! Тепер я спокійний.
— Професоре, хоч ви не кажіть, що теж думали, ніби я не вернусь!
— А що?
— Та ви тут усі збожеволіли з тією книжкою! — мені це подобалося дедалі менше. — Це всього-на-всього книжка! Я не народив сам дитину, в мене не відросла друга голова, і я не отримав Нобелівської чи Пулітцера. У вас якісь дивні побоювання, чесне слово!
— Джорджіо, я вас готував майже два роки і збираюся нарешті вернутись у свій університет до наукової роботи. От я й переживав…
— А не переживайте!
— А я переживав!
— А не переживайте! У нас, буддистів, є два стани: «переживати ще рано» і «переживати вже пізно». Мить, коли потрібно переживати, така коротка і невловима, що переживати взагалі нема сенсу. Хтозна, де ви, я чи Франческа будемо завтра. Ніхто не дасть гарантії. Отож ваші переживання марні. Ви виконали свою роботу на відмінно — підготували нас. А що буде далі — одному богу відомо. Поки що нічого не змінилося. Поки що. Але завжди треба бути готовим до змін.
— Твоя правда, синку, — тихо промовив старший офіцер Баррел. — Хто може знати? Я ось не знав, що простирчу в цьому командному центрі майже два десятки років. А воно он як вийшло. Я ж думав, що це тимчасова робота.
— У мене так із попередньою було! — засміявся я. — Мені мій учитель Чімітдорж-лама колись сказав: «Не прив’язуйся і не звикай. Це позбавить тебе страждань. Тільки сім’я та рідні варті прив’язаності».
— Правильно, — зітхнув Баррел. — Ти ж знаєш, я йду на пенсію. Просто хотілося допрацювати в приємній обстановці.
Мені раптом стало сумно.
— А-а-а! Джорджіо! — наші стажери Колін і Джой увірвалися в командний центр, ледь не збивши з ніг професора і старшого офіцера. — Ти вернувся!
— Та я якось і не збирався… — я вже здогадувався, до чого вони хилять — і помилився:
— А ми в цю п’ятницю відлітаємо… — сумно сказала Джой.
Усі замовкли.
— То good luck! — зрадів я. — Нарешті в самостійний політ! Ви вже дорослі, здавайте на кваліфікацію — і вперед!
— Це так, але ж ми відлітаємо…
— Подумаєш big deal, — знизав плечима я. — Ви ж не на іншу планету відлітаєте, тим більше, ваш Командний центр у нас постійно буде на п’ятому каналі, правда, Трейсі?
— Аякже, це ж постійний канал, ми там
