Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

Ймовірно, кутик аркуша таки пошкодив райдужку й стався невеличкий крововилив. Не те щоб око дуже боліло, але вигляд був страшний.

Як ви й самі розумієте, гріх було таким не скористатися.

На роботу я з’явився, схожий на мученика. Неначе святий Себастіян, тільки що не втиканий стрілами, зайшов я у командний центр і гепнувся в крісло.

— Caro mio, з тобою все гаразд? — підозріливо спитала напарниця.

— Усе гаразд… — слабким голосом умираючого лебедя відповів я. — Хіба що голова трохи крутиться.

Франческа негайно відклала всі справи і підійшла до мене.

— Щось ти мені, Джорджіо, не подобаєшся. Ти точно в порядку?

— Не знаю… — я скосив очі вбік так, щоб дівчина побачила ту частину ока, яка завжди прикрита верхньою повікою.

— Ой!.. — злякано пискнула напарниця й підскочила. — У тебе око!

— Так, у мене око. Було б набагато гірше, якби його в мене не було! — сумно пожартував я.

Франческа затрясла головою.

— Там… там! У тебе око червоне!

— А, це, напевно, від високого тиску. Мені не можна напружуватись, — я театрально прикрив долонею очі й застогнав.

— Боже! Боже! Тобі потрібно до лікаря! — сицилійка запанікувала. — Я дзвоню Джексону!

— Та не треба нікому дзвонити. І так минеться! Зі мною все в порядку! — я зрозумів, що трохи переборщив із театральними ефектами, але було вже пізно.

Торік на Геловін Франческа теж влаштувала була розіграш із червоними очима. Щоправда, тоді це було страшніше.

— О, Джорджіо, тут є кілька питань… — зайшов Колін із паперами.

— Ні!

Стажер гальмонув, наче кінь перед високим бар’єром, ледь не впустивши на підлогу розрахунки.

— Не займайте Джорджіо! — замахала руками Франческа. — Йому погано, дайте йому спокій!

Я зі стражденним обличчям обм’як у кріслі.

— Джорджіо, все гаразд? — обережно спитав Колін.

— Все-все, дай йому спокій! Що в тебе там? Давай мені, сама подивлюся! — Франческа виштовхала хлопця в коридор. У навушнику я почув шепіт Трейсі:

— Джорджіо, я тобі гучність у навушнику поставлю на мінімум, а якщо щось, то тебе дублюватиму! Як ти почуваєшся?

— Та нормально я почуваюся! — розіграш мені подобався дедалі менше. Зі мною розмовляли так, ніби в мене було щось негаразд із головою, а не з оком.

Через кілька хвилин зайшла напарниця із чашками. Поставила одну переді мною і заглянула в очі:

— Ти як?

— Франческо, за п’ять хвилин нічого не змінилося! Зі мною все гаразд!

— О’кей-о’кей! Давай тихенько! Не напружуйся! Відпочинь трохи, я зараз світло приглушу.

Я взяв чашку — гостро хотілося кави.

— Ragazza? Cosa sta succedendo?![77] Чай?! Seriously?!

— А що?! — красиво вигнула чорні брови напарниця.

— Я хочу кави!

— Джорджіо, ти дурний чи що?! З таким-то тиском — каву?! Ну ти даєш! Пий чай і не цвірінькай!

— М’ятний!

— От і добре, заспокоїшся.

— Я спокійний! Я хочу кави!

— Тобі не можна кави!

Я тихенько вилаявся. Розіграш вийшов геть не смішний.

Не встиг я зробити й ковток, як у командний центр зайшов Стів Джексон, наш лікар.

— Так, привіт! Джорджіо, що там у тебе? — абсолютно не чекаючи на мою відповідь, Стів підійшов і закотив мені вгору ліву повіку.

— От чорт, чувак! Від чого крововилив? Слідів удару не видно.

— Він сказав, що в нього тиск!

Джексон закотив мені праву повіку. Я сидів у кріслі, наче колгоспний бик на огляді у ветеринара, і не міг навіть поворухнутися. Джексон закінчив поверховий огляд і дістав апарат для вимірювання тиску.

— Тиск у тебе в нормі. Давай око подивимося, — лікар начепив хірургічні окуляри і засліпив мене ліхтариком.

— Травми не було?

— Була, — я розповів про паперовий кутик. Стів змінив хірургічні окуляри на якийсь довгий тубус із ручкою.

— У тебе дуже глибока рана рогівки, — стурбовано сказав Стів. — Ану ходімо до мене.

У Стівів кабінет приперся весь склад моєї зміни, навіть офіцер Баррел. Група підтримки стояла поряд і співчутливо зітхала, поки Стів заливав мені око флуоресцеїном і дивився крізь спеціальний апарат, чи рана на рогівці, часом, не проникна.

Переконавшись, що рана не зачепила скловидного тіла, Стів сфотографував ушкоджену ділянку й надіслав знімок у спеціалізовану клініку в Гартфорді.

Через двадцять хвилин прийшла відповідь і рецепт: зашивати не треба, уникати фізичних навантажень і яскравого світла, плюс список ліків.

Заливши мені око якоюсь в’язкою рідиною, Джексон нарешті мене відпустив.

Навіть китайська порцелянова ваза часів династії Мін не почувалася у такому вакуумі і спокої, як я. У мій бік навіть не дихали. Мені носили чай, папери, чистили апельсини й розмовляли пошепки в радіусі двадцяти футів. Хотіли мене відвезти додому, але я висловив протест, бо не хотів зупиняти робочий процес — сьогодні було чимало роботи.

Франческа увесь час на мене шипіла:

— Поклади свій довбаний телефон і не лізь у свій довбаний Фейсбук!

А я віджартувався:

— Знаєш, навіщо пірати носили чорну пов’язку на оці?

— Навіщо?

— Коли спускаєшся із палуби в трюм, то нічого не бачиш, бо очі до темряви не звикли. А око під пов’язкою вже звикло до темряви, тому достатньо відігнути клаптик — і ти все бачиш.

— Теж мені, Джон Сільвер знайшовся! — бурчала сицилійка. — А ти знаєш, на хріна вони гак на руку чіпляли?

— Ні…

— Бо забагато в телефонах колупались, ото їм руки і пообрубували!

* * *

— І що, сильно ревнує? — спитала допитлива Франческа, блискаючи чорними очима.

— Ревнує… — зітхнула Сара. — Ще й як ревнує!

— Ото пристрасть! — прошепотіла Трейсі.

Відколи сержант МакКарті й сержант Маковскі почали зустрічатися, минуло вже кілька місяців. На зміну рожевому періоду романтизму всупереч історичній справедливості прийшли темні часи Середньовіччя, вогнищ Інквізиції та епідемій бубонної чуми.

У вільний від служби час Сара продовжувала займатися балетом. У розумінні сержанта Маковскі балет, звісно, штука красива, але тільки не тоді, коли його кохану Сару лапають на сцені чужі мужики. Після того, як Льолєк відвідав кілька разів репетиції й одну виставу, наш добродушний сержант став схожий на Отелло — виявився таким самим параноїком, як нещасний венеціанський мавр.

Льолєк був злий. Насамперед він був злий на себе, бо не міг впоратись із ревнощами. А з ревнощами самостійно не міг впоратися, бо я востанє заходив до нього ще на початку місяця. Отож Маковскі був злий ще й на мене. А не заходив я через те, що весь вільний час у нас забирали стажери Колін і Джой, яких ми з Франческою посилено готували до самостійної роботи. Між тим Льолєк гостро потребував чоловічого спілкування, а простіше кажучи, хотів попліткувати й поплакатись.

— О, дивіться, Джорджіо приперся! Забув чого? Чи треба вирізати десь із файлів відеоспостереження шматок, де ви з Франчессіною ховаєте трупа? — зустрів мене сержант, коли я нарешті завітав до нього на КПП.

— Перестань, Маковскі. Може, я прийшов друга провідати?

— Оу, щось у лісі здохло? І якого ж друга? Тут, знаєш, нікого немає, тільки я.

Я гигикнув.

— Та годі, не будь занудою. Що там у вас із Сарою?

Льолєк зітхнув і посмутнішав.

— Та нічого.

— Ти через балет переживаєш чи що?

Льолєка аж пересмикнуло. Я знову гигикнув. Маковскі ображено закліпав, і я відчув, що він от‑от заплаче.

— Джорджіо, ти просто не уявляєш! Ти собі просто не уявляєш! Вона танцює, танцює… Вона чудово