Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату
Ми зайшли в командний центр і почали готувати апаратуру до зміни.
— Коліне, сьогодні будеш мною. У вашу першу самостійну зміну ти показав себе хорошим керівником, тому сидітимеш на моєму місці.
— Он як?! Я теж хотіла бути, як Джорджіо! — пхикнула Джой. — Але, видно, я більше схожа на Франческу!
— І справді, ти така ж спокійна й витримана!
— Коліне, стули пельку, ти в мене договоришся!
— Джой, Франческа в таких ситуація жбурляє в мене апельсинові шкуринки.
— Та я у нього зараз цілий апельсин запущу!
— І не шкода?
— Цього Тафериматеа? Не шкода!
Ми з Франческою витріщилися на роздратовану японку.
— Кого?! Джой, хто це?!
— Тафериматеа — це бог вітру в маорі. Такий же безголовий і дурний, як і Колін!
— Коліне, твоя робота? — гмикнув я, склавши руки на грудях.
— Клянуся, Джорджіо, я ніколи не читав їй лекцій із міфології маорі!
— Авжеж не читав, дурню. Сама прочитала! Я ж повинна знати, з ким працюю!
— Коліне, а ти добре знаєш мову маорі?
— Я виріс у Нью-Плімуті, мої названі батьки — маорі, і вони говорять на діалекті фанґануї.
— Тобто ти мову знаєш досконало?
— Взагалі-то фанґануї — моя рідна мова.
— Але ж ти, м-м-м… Caucasian[72]?!
— Та хоч монгол, пробач, Джорджіо. В якій мові тебе змалечку виховали, тим ти й будеш.
— Я зрозуміла, що працюю із Тафериматеа.
— А я, Джой, зрозумів, що працюю з онна-бугейся! — не залишився в боргу новозеландець.
— Коліне, а це хто?!
— Це, Франческо, жінка-самурай.
— Я не самурай, а просто виросла на околицях Сан-Дієґо. Після моїх районів вам Бронкс здасться Санта-Барбарою.
— Так, стоп. Прекрасно! Готуємося до зміни! — я вирішив припинити веселу розмову, бо вже пора було встановлювати зв’язок із Г’юстоном.
— А Джорджіо зануда!
— Так, я зануда. Усе це весело, але в нас через десять хвилин зміна.
— Джой, Коліне, я вам щось скажу. Джорджіо мені колись розповідав, що в них, бурят-монголів, є народний герой — Будамшуу[73]! — хитро поглядаючи на мене, сказала моя дорога напарниця.
— О, камон.
— І цей Будамшуу — брехун, хитрун, реготун і великий любитель на дурняк попоїсти й випити! — Франческа з виглядом знавця тицьнула пальцем у мій бік.
— І що з того? Чому ти проводиш паралелі між мною і Будамшуу?
— Тому що народні герої — це відображення настроїв і природи самого народу!
— Ага! І це мені говорить сицилійка! Та ваш Джуфа[74] — такий самий, як Будамшуу!
— О, Джорджіо, розкажи!
— Авжеж, Коліне, розкажу. Іде якось Джуфа з млина додому, несе мішок борошна. Важкий, зараза. Набридло йому нести, взяв та й висипав те борошно прямо на дорозі. Приходить додому, а мати питає: «А де борошно?» А Джуфа: «Я віддав його вітрові, він же швидший за мене, я думав, він принесе борошно раніше».
Колін і Джой зареготали. Франческа вмить запустила в мене апельсиновою шкуринкою. Я ухилився, шкуринка полетіла далі, в напрямку входу, і влучила прямо… у полковника Вескотта!
— Кадети, відставити вогонь по командирові! — гаркнув полковник, знімаючи шкуринку зі своєї зачіски. Хоч короткий офіцерський «їжак» складно було назвати зачіскою.
— Полковнику! — радісно закричала Франческа.
— Господи, Френкі! — старший офіцер Баррел, ворушачи вусами, викотився зі свого скляного боксу.
— Сер, радий вітати, сер! — старий вояка Баррел ніколи не забував про субординацію і виструнчився перед старшим за званням.
— Джоне, вусаню! Радий тебе бачити! — давні товариші обнялися. — Я бачу, у вас тут, як і завжди, весело! — засміявся Вескотт. — Ну як, ці двоє ще не розвалили вам командний центр?!
Франческа ображено пхикнула й відвернулася. Колін і Джой з усієї сили роздивлялися легендарного командира.
— Вони тут таки розтрощили півцентру, але ми зробили невеличкі зміни, і тепер тут набагато безпечніше.
Франческа ще раз пхикнула і вже було розкрила рота, щоб заперечити, як полковник зареготав.
— Там, де ця парочка, поняття «безпека» означає, що треба брати ноги на плечі і вшиватися! — тішився Вескотт.
— Полковнику, ви б краще стежили за тим, що говорите, бо Джорджіо про вас уже одну книжку написав!
— Яку книжку?!
Я мовчки показав колишньому командирові фото «Франчески»[75] з телефону.
— Офігіти й не встати! Я, звісно, не розумію, що робить у цьому командному центрі людина, здатна написати книжку, але я у цілковитому захваті! — у пориві почуттів Вескотт мене навіть обняв, трохи не скрутивши мені в’язи. — Сподіваюся, про мене там тільки хороше!
— Сподівайтеся, полковнику! — саркастично відгукнулася сицилійка.
— Франческо, а він уже не полковник, — сказав раптом офіцер Баррел.
— Що, разжалували назад, до підполковника? — засміялася Франческа.
— Ні, — сказав Вескотт. — Я тепер бригадний генерал[76]!
І точно. Замість полковницького орла на погонах у Вескотта красувалася велика генеральська п’ятикутна зірка, яку Франческа, ймовірно, сприйняла за підполковницький семилисник.
У командному центрі повисла тиша.
— Поздоровляю вас, генерале! — я обізвався найперший.
— Коли?! — видихнула сицилійка.
— Кілька днів тому! Я вчора написав Джорджіо, що зайду до вас.
— І ти мовчав?!
— Та в мене не було шансу хоч слово вставити!
Напарниця набурмосилась.
— А це хто? — полковник, тобто вже генерал Вескотт, очима показав на стажерів.
— Це стажери. Колін і Джой.
Наші стажери стояли й заворожено кліпали на пол… тьху, генерала (сам звикнути ніяк не можу).
— Це ваша зміна? — зареготав Вескотт.
— Ні, вони перекриватимуть тихоокеанське вікно, п’яту зону.
— А-а-а! Бо я подумав, що вас уже хочуть виперти на вулицю!
Франческа почервоніла з люті — вона ненавиділа такі жартики.
— Ну все, все, чого ти надулася? Дядечко Френкі кудись би вас прилаштував! — і генерал, задоволений собою, знову заіржав.
— Бачите, час іде, все змінюється, — я спробував змінити напрямок розмови. — У нас із Франческою вже є стажери, хоча ми самі ще недавно були на короткому повідку в Рассела. А тепер він може не з’являтися тут тижнями. Та й ви вже не полковник, а генерал.
— Як я чув, Баррел збирається на пенсію, і ти станеш керівником командного центру, — сказав Вескотт.
— Е ні, краще не спішити, — мені стало зле від самої думки про нову посаду. Я вже так звик до свого крісла за пультом, що перспектива пересісти в прозорий бокс Баррела мене просто лякала. Інколи я буваю просто не готовий змінювати те, до чого звик, хоча змін у моєму житті було більш ніж достатньо. Проте зміни не питають, чи ти готовий. Вони просто приходять і все.
— То що, кадети, як святкуватимемо?! — тепер ми знову стали «кадетами». — Піца?
Франческа закотила очі.
— Ну хто відзначає генеральське звання піцою?! Ви ж не сержанта отримали! Устриці! Тільки устриці!
— Устриці будуть, коли я у Пентагон пересяду. Я замовлю стейки.
* * *
Кілька днів тому моя молодша дочка Христина занадто емоційно передавала мені аркуш паперу й ненавмисно заїхала кутиком прямо в ліве око. Боляче було неймовірно, я навіть на мить осліп — бачив спочатку тільки темряву, яка змінилась яскравим світлом, а потім, у мерехтінні сонячних зайчиків, після кількох хвилин сліпоти, нарешті крізь сльози проступила реальність.
Я й забув про цей випадок, доки якось увечері, коли корчив перед дзеркалом то смішні, то страшні гримаси (нічого не питайте) не побачив раптом, що моє очне яблуко, зазвичай прикрите верхньою повікою, червоне-червонісіньке.
З несподіванки я підскочив так, що
