Розлучення. Ти не отримаєш дочку - Ольга Вісмут

— Усе! — просто за спиною лунає життєрадісний жіночий голос. — Тепер Бессонов точно буде моїм! Навіть не сумнівайся.

Здригаюсь.

Машинально обертаюсь.

Позаду мене стоїть підтягнута брюнетка з довгим волоссям, зібраним у високий хвіст. На ній вузькі лосини, короткий топ, що відкриває смаглявий прес, і біла шубка з лами. Судячи з фігури, ця дівчина — частий гість у тренажерному залі. А якщо судити з пухких губ та скульптурних вилиць — вона й у косметолога частий гість.

Її пальці, прикрашені червоними нігтями-стилетами, тримають біля вуха айфон останньої моделі.

Кілька секунд просто витріщаюся на ці нігті.

Незнайомка розмовляє телефоном. Я не вслухаюся. У голові повний сумбур.

Вона щойно назвала моє прізвище. Точніше, прізвище мого чоловіка.

— Мамо, мамусю, — Зайка смикає за пальто.

Відмираю. Переводжу погляд на трирічну доньку.

— Що, моя хороша?

— А нам довго ще лікаря чекати? — запитує вона.

Я помічаю місце, що звільнилося під кабінетом.

— Знаєш що, ходімо сюди.

Сідаю між дівчинкою-підлітком із яскраво-рожевим чубчиком і огрядною жінкою, біля якої крутиться дитина. Беру доньку на руки.

Останнім часом ми тут майже прописалися. Щойно настає зима — у Зайки загострюється бронхіт. Ось і сьогодні прийшли до лікаря із хрипами.

Притискаю Зайку до себе. Нас мали прийняти ще пів години тому, але весь коридор забитий дітьми, хто хворіє, а хто одужує. Наша черга ще не дійшла. І це в приватній клініці!

— Так, лікар щойно підтвердив. Привітай, я вагітна! — незнайомка в шубці проходить повз, продовжує тріщати без угаву. — Він тепер точно розлучиться зі своєю куркою.

Схоже, вона вийшла із сусіднього відділення. Тут педіатрія та гінекологія розташовані на одному поверсі.

Огрядна тітка проводжає її неприязним поглядом. Я ж намагаюся опанувати себе.

Ну подумаєш, хтось у натовпі назвав моє прізвище. Хіба мало Бессонових у нашому місті? Це просто чоловік з однаковим прізвищем…

На колінах крутиться донька:

— Мам, а коли я одужаю? А тато піде з нами до парку?

— Звичайно, піде. Ти ж його улюблена Зайка, — гладжу її по світлих кучерях.

— Бессонова! — з кабінету визирає медсестра. — Заходьте!

Ми підіймаємось із донькою.

Брюнетка сповільнює крок. Озирається, і наші погляди випадково зустрічаються.

Я першою відводжу очі. Поспішаю з донькою увійти до кабінету.

Але, певне, недостатньо швидко.

Стає недобре від того, як брюнетка на мене подивилася. Зарозуміло і з легкою зневагою.

Ну так, треба визнати, порівняно з нею я виглядаю трохи пом’ятою. Ні нарощених нігтів, ні вій, і планове фарбування волосся пропустила через хворобу Зайки.

Але чоловік каже, що я йому подобаюсь такою, натуральною. А ця дівчина глянула — і мене наче струмом вдарило. Запекло під грудьми від поганого передчуття.

Збіг?

Може бути…

Двері кабінету зачиняються, відрізаючи нас від незнайомки. Але мені не стає легше.

— Так, і як справи в нашої малечі?

Нас зустрічає усміхнений лікар. Кабінет світлий, з великим вікном. Стіни розписані сценками із мультфільмів.

Саджаю доньку на стільчик.

— Та ось, знову хрипить, — скрушно зітхаю.

Зоя усміхається лікареві, як рідному. Ми з нею вже не вперше в нього. Спочатку дочка дуже боялася незнайомого дядька, а тепер весело хитає ногами.

Лікар оглядає її.

— У легенях чисто. Поп’єте сироп, який я вам випишу, і за тиждень можна вже йти в садок, — дає він рекомендації.

— Дякую, — киваю.

А всередині наростає знервованість.

Ми виходимо з кабінету. Мої думки відразу повертаються до тієї брюнетки. Її слова та стервозний погляд позбавили мене спокою…

Треба зателефонувати до чоловіка. Почути його голос. Переконатися, що він, як і раніше, мене кохає. Інакше я так і буду себе накручувати.

Взагалі останнім часом стала якась нервова, мабуть, через здоров’я донечки.

У нас чудова родина. Шлюб за коханням, чудова донька — точна татова копія, хіба що волосся світле, як у мене. Назар у ній душі не чує. Це він назвав її Зайкою, а за ним так почали кликати й усі інші, хоча за документами вона Зоя Назарівна.

Ми щасливі разом.

То чому ж зараз усередині все стискається від тривоги? Дивна, незрозуміла паніка наростає з кожною секундою. Я ледве можу їй чинити опір.

Щоразу прокручую в голові слова тієї брюнетки.

Це помилка. Просто збіг. Мало про якого Бессонова вона говорила. Треба просто забути про неї.

Треба!

Але не можу.

Рука тягнеться в сумочку до телефона.

Ні, мова точно не про Назара.

Ми з ним завжди разом. Він із роботи поспішає додому, до нас. Завжди радіє нашій Зайці й мені.

Так, він багато працює. Але інакше ніяк, якщо ти самотужки підіймаєш бізнес.

Так, іноді затримується на роботі або їде у відрядження. Але я не пригадаю, щоб від нього хоч раз пахло жіночими парфумами.

І взагалі, у голові просто не вкладається, що він може мене зрадити.

Іду коридором, майже не бачачи дороги. Поки Зайка знову не починає тягнути мене за пальто.

— Так, моя хороша, — беру доньку за руку. — Ходімо.

А сама немов у трансі.

Серце стискає лещатами. Хоча, здається, причин для паніки немає. Адже нічого поганого не сталося. Зайка одужує. А те, що та брюнетка сказала — просто випадковість.

Роблю ще крок. Перед очима темніє. Накочує раптова слабкість.

Не розумію, що відбувається, але відчуваю, що втрачаю свідомість…

— З вами все гаразд? — хтось хапає мене за лікоть, не даючи впасти.

Це медсестра. Вона співчутливо заглядає мені в обличчя.

Я квапливо перепрошую. Схоже, ми з донькою просто завмерли посеред коридору, і тепер усі на нас дивляться.

Зайка продовжує тягнути мене, а я рушити не можу. Ноги наче налилися свинцем.