Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

Франческа. Володарка офіцерського жетона.

Дорж Бату

Присвячую громадянину України Олегу Сенцову та моїм дітям Софії та Христині

Передмова

Перед вами — збірка коротких нарисів із життя колективу одного з центрів керування польотами НАСА, записаних старшим оператором зміни, Андрієм «Джорджіо» Васильєвим. Ця книжка — продовження книги «Франческа. Повелителька траєкторій», яка одразу після видання стала в Україні безперечним бестселером: її перший наклад повністю розійшовся ще до офіційної презентації. Якщо ви раптом її ще не прочитали, наполегливо раджу вам поки що відкласти цю книжку (хоч розумію, як це важко) і прочитати першу, інакше багато що буде вам незрозуміло.

На вас чекають веселі жарти, історії кохання та сімейних драм, захопливі спецоперації і навіть трохи еротики — словом, звичайне життя на американській військовій базі. Крім того, ви отримаєте багато корисної інформації: правильно тримати розвідного ключа навчить механік Ренді; як писати ефективні доповідні начальству, знає Франческа; як безпечно забирати дитину зі школи, покаже начальник охорони бази Маковскі; математично вивірено ловити козла вміє автор книжки; скільки коштує текіла на острові посеред океану, напише стажистка Такахаші; чому ніколи не слід намагатися трахнути систему, пояснить старший офіцер Баррел.

Книжка торкається і більш технічних тем — скажімо, в ній є деякі відомості з астродинаміки, а ще пояснює відмінності процедур управління космічними апаратами на різних типах орбіт тощо.

Сподіваюся, що, прочитавши її, ви зацікавитеся цією надзвичайно захопливою професією. Україна теж має подібних фахівців у Національному центрі управління та випробувань космічних засобів, частини якого розкидані по всій території України. Як і в США, ці оператори — частково військові, частково цивільні. Прийняті у нас процедури дещо відрізняються від американських, але суть та сама. Керувати доводиться переважно апаратами на сонячно-синхронних орбітах, які автор цієї книжки називає «геліотиками». Їх вважають одними з найскладніших об’єктів управління. Це пов’язано з тим, що зв’язок між таким апаратом і наземною станцією можливий протягом дуже короткого часу з великими перервами, загальною тривалістю від 20 до 30 хвилин на добу. За ці 20–30 хвилин, ще й поділених на 4–5 коротких сеансів, треба встигнути зняти з борту телеметричну інформацію, проаналізувати її, завантажити нову програму роботи бортових систем (вона називається циклограмою) — і все це на такій швидкості, як у модемів кінця 90-х.

У цій книжці, як і в першій, найголовнішою темою є американські цінності: свобода, гідність, патріотизм, взаємна довіра й повага, а також що буває, коли їх витісняють свавілля, корупція, страх та зневага. Ви зустрінете аж занадто знайомих персонажів: впевненого у своїй безкарності корумпованого чиновника, який розкрадає та продає гуманітарну допомогу, і народ, який боїться дати проти нього показання та перекладає провину на тих, хто їм цю допомогу надав. Це — саме те, проти чого українці вже п’ятий рік воюють на сході країни і з чим борються громадські активісти в містах і селах нашої Батьківщини.

А ще ця книжка показує, що команда — це більше ніж просто сума її учасників. Взаємовиручка, підтримка і дружнє плече часом означають набагато більше, ніж просто вміння робити свою справу. «Якщо ти в степу сам, твоя доля — втеча й полон. Якщо вас «аравт» (десятка), ваша доля — оборона й загибель. Якщо вас «джагун» (сотня), ваш шлях — короткі набіги й стрімкий відступ. І тільки якщо вас «тумен» (десять тисяч), ваш шлях — перемога. (…) Без тебе «аравт» уже не десятка. Без десятки «джагун» не сотня. Без сотні «мянгат» не тисяча, а без тисячі немає «тумена». А без десяти тисяч перемога буде дуже й дуже далеко!» Наведена автором монгольська мудрість якнайкраще це пояснює. І саме тому людина — найголовніша цінність західного суспільства. Залишається лише сподіватися, що й наше суспільство врешті-решт до цього прийде.

Олексій Парновський, старший науковий співробітник лабораторії супутникових досліджень ближнього космосу

Інституту космічних досліджень

Національної академії наук України та

Державного космічного агентства України; провідний інженер та старший науковий співробітник відділу досліджень геофізичних явищ та космічної погоди

Головного центру спеціального контролю

Національного центру управління та випробувань космічних засобів; кандидат фізико-математичних наук

Імена деяких персонажів змінено. Збіг з реальними подіями випадковий

 ПРОЛОГ

Про любов, ненависть і неможливе

Коли понад двадцять років тому я вперше опинився перед камерою як журналіст і записував свій перший стендап (з англійської «stand up» — це безпосередня поява кореспондента в кадрі), то через хвилювання трохи не вмер, хоч того стендапу було ледь більше хвилини. До того ж це був запис, а не прямий ефір.

Я думав: «Та ну його к дідьку, це для мене занадто складно» — і щиро вірив, що це мій перший і останній стендап. А вийшло так, що журналістика стала моєю професією на довгих двадцять років.

Коли я вперше опинився в прямому ефірі (а це було не просте ввімкнення, бо я працював ведучим цілої інформаційної програми), то вдруге ледь не вмер від страху. Тому що страшно — на тебе дивиться ціла студія, вся країна, і ти, здається, не маєш права на помилку. 

Я думав: «Та пішло воно все під три чорти!» — але прямий ефір став моїм улюбленим форматом у новинарстві.

Через багато років, коли я вирішив змінити професію і взятися за щось інше, то прийшов у дослідницьку лабораторію, яка стала моєю першою сходинкою до НАСА. Там я вперше зіткнувся із пресом на 120 тисяч фунтів. Страшна машина, скажу я вам. Високий тиск, висока відповідальність. Пам’ятаю, цю машину я ненавидів і боявся її понад усе. Через рік я почав її лагідно називати «My Big Mama», навчився нею керувати й відчувати всі її тонкощі. 

Кілька років тому я вперше переступив поріг свого командного центру. Коли ж дізнався, чим мені доведеться займатися, то одразу вирішив, що треба хутко звідти вшиватися. Професор Рассел, мабуть, щось відчував, тому всюди водив мене, міцно підтримуючи за лікоть.

Математика — то окрема пісня. Я завжди її боявся і ненавидів. Знаєте, чому я тішився найбільше, коли вступив до університету? Що нарешті вивчатиму китайську, про яку я так давно мріяв? Дзуськи! От дідька лисого! Я радів, що в мене не буде ні фізики, ні математики. Тепер фізика й математика — мої будні.

Пам’ятаю свою першу зміну в командному пункті. Ми з Франческою — зелені стажери, доктор Рассел — наш керівник. Після довгих розрахунків (смішно згадувати, але тоді ми робили корекцію однієї-єдиної траєкторії аж чотири години) потрібно було дати команду для увімкнення на супутнику двигунів орієнтації. 

Сорочка прилипла до спини. Кров у голові гупала так, що заглушувала всі навколишні звуки. «Г’юстон, Сі-Ті, до запуску готові», — дерев’яним голосом сказала Франческа. «Сі-Ті, Г’юстон, прийняли», — відгукнулась у навушниках сувора дівчина на ім’я Дженіфер. І через секунду, вже лагідніше, додала: «Не бійтесь! У вас усе вийде!