Книги Якова - Ольга Токарчук
Нарешті статуя на місці. Натовп зітхає, хтось затягує пісню. Тепер перед очима юрби постала ціла фігура. Матір Божа, Пресвята Діва, Мати Милосердна, Цариця Світу — вона схожа на дівчину, що біжить легко, пританцьовуючи й розкривши обійми, мов у жесті привітання. Здається, от-от пригорне тебе і притулить до грудей. Нахман задирає голову, прикриває очі долонею, біле небо сліпить його. І здається йому, ніби фігура каже: «Ходи-но, танцюй зі мною» чи «Радіймо разом». Або: «Дай мені руку». Яків простягає руку догори і вказує товаришам на скульптуру. Це зайвий жест, бо всі й так її бачать. Але Нахман розуміє, що хоче сказати Яків: це — Діва, свята Шехіна, божиста присутність у темному світі. І тієї миті з-за хмар вистрелює сонце, хоч із самого ранку світило крізь сиву поволоку, і його проміння виграє на статуї, ґданське золото зблискує, наче земне сонце, на кам’янецькій площі біля костелу раптом ясніє; світло — свіже, радісне, і Діва, що біжить небом, стає чистим добром, як той, хто сходить до людей, щоб дарувати їм надію. Все буде добре. Натовп видихає, зворушений цим феєрверком світла. Пресвята Діва! Люди мружаться, стають навколішки перед цим чудом. «Це знак, знак», — повторюють усі й стають на коліна. І вони — теж. У Нахмана виступають сльози на очах, і його зворушення передається іншим. Чудо є чудо, незалежно від релігії.
Їм здається, що то Шехіна ввійшла в ту фігуру, вкриту ґданським золотом; вона веде їх до дому єпископа, наче мати, наче сестра, наче найніжніша кохана, яка кине все, аби хоч на мить побачити свого коханого, хай навіть той вбраний у потертий капот. Перш ніж вони вирушать на таємну аудієнцію до єпископа Дембовського, Яків, який не терпить жодних сентиментів, у напливі дитячої веселості виривається з натовпу і, ставши біля стіни, починає заводити, як згорблений, кульгавий єврей-жебрак.
— Паскудний жид, — сичить у його бік якась товста міщанка. — Ні крихти поваги до святості.
Того самого дня пізно ввечері вони представляють єпископові свій маніфест із дев’яти тез, що їх збираються боронити під час диспуту. Водночас просять про захист від талмудистів, що їх переслідують. А ще те прокляття. Це найбільше дратує єпископа. Яке ще прокляття?
Велить їм сісти, а сам читає:
«Один. Ми віримо в усе, у що Бог у Старому Завіті велів вірити, і в усе, чого навчав.
Два. Святе Письмо без милості Божої людський розум збагнути неспроможний.
Три. Талмуд, що повний святотатства та образи Божої, слід відкинути.
Чотири. Один є Господь, усіх речей сотворитель.
П’ять. Бог існує у трьох Особах, єдиний і нероздільний.
Шість. Господь може взяти на себе тіло людське і всім пристрастям, окрім гріха, піддатися.
Сім. Місто Єрусалим уже не постане, як каже пророцтво.
Вісім. Месія, що його Книги пророкують, уже не прийде.
Дев’ять. Сам Бог прокляття праотців, а з ними й народу цілого скасує, а той, хто є правдивим Месією, стане Богом утіленим».
— Чи добре так? — питає Нахман і обережно кладе на столик біля дверей турецький мішечок, розшитий чимось на кшталт кришталю й бірюзи, красивої ручної роботи, з тонкої козячої шкіри. Єпископ здогадується, що там; вони не прийшли б із будь-чим. Там вистачить коштовних каменів, аби інкрустувати ними цілу монстранцію. Йому аж паморочиться в голові, коли він це уявляє. Треба зосередитися. Справа нелегка: ця начебто дрібниця несподівано набула велетенських масштабів. Супротивники цих голодранців звернулися до великого Явана[113], повірника міністра Брюля: на столі лежать листи з Варшави, що детально описують придворні інтриги; цією зброєю тепер махають у королівському палаці. Хто б подумав, що цілування оголеної жінки у якомусь прикордонному селі спричинить аж такий скандал?
Єпископ приймає мішечок і тим самим стає на бік Франка, хоч самовпевненість цього єврея його дратує. Єврей вимагає диспуту. Хоче захисту. Хоче землі — мовляв, щоб «спокійно оселитися». І ще: той єврей домагається шляхетства. Хай лише єпископ візьме їх під свою опіку, і вони охрестяться. Хоче, щоб «найдостойніші» з них (єпископові складно уявити те їхнє «достоїнство», бо хто ж вони, як не орендарі, кушніри, крамарі якісь), згідно із законами Речі Посполитої, могли претендувати на шляхетство. Хоче, щоб їм надали право оселятися на єпископських землях.
Той другий, рудий, який перекладає Якова, каже, що ще з часів Іспанії існує традиція влаштовувати диспути, коли постають якісь суперечливі питання. І саме зараз настав такий час. Він перекладає слова Франка:
— Візьміть навіть кількасот рабинів і мудрих єпископів, і панів, і вчених найкращих. Хай вони зі мною дискутують і з моїми людьми. Я їм на всі запитання відповім, бо на моєму боці правда.
Вони — наче купці, що прибули залагодити справу. Вимагають багато.
Але багато й дають, гадає собі єпископ.
Про що міркує єпископ Дембовський, голячись
Дивно і незбагненно, чому в єпископському палаці в Кам’янці-Подільському панують такі холод і вогкість. Навіть тепер, улітку, коли рано-вранці приходить цирульник, єпископ мусить гріти стопи гарячим камінням, загорнутим у грубе полотно.
Наказує підсунути крісло до вікна, і доки цирульник гострить бритву, тручи лезо об шкіряний пасок, доки готує мило й обережно, аби ненароком не образити чимось Його Преосвященство, вкриває йому плечі лляними вишитими рушниками, єпископ проглядає свіжі листи з Кам’янця, Львова й Варшави.
Напередодні єпископ зустрівся з таким собі Крисою, який начебто теж діє від імені Якова Франка, але переслідує якісь свої цілі. Єпископ закликає отих, як їх називають, талмудистів — учених рабинів з усього Поділля, — аби вони стали до диспуту,
