Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

— Нехай Господь буде свідком, кров наша й кров дітей наших впаде на… — почав Шемас.

Цві раптом зробив півкроку вперед і долонею затулив рота Шемаесові.

— Мовчи, — сказав він. — Мовчи в Ім'я Ашема Істинного і Прихованого. І в мене є діти. Таки є. Але Сила Невимовного нас врятує. Моліться.

[Будинок скульптора Іоанна Георга Пінзеля, м. Бучач, Подільське воєводство, ранок 3 червня 1761 року від Різдва Христового]

— Клята, клята комета, — сказав самозванець «Іоанн Антонович» перед тим, як впасти носом у миску з гірчичним соусом. Козачки взяли його під пахви, підвели, обтерли рушником обличчя і понесли в будинок.

За столом залишилися отець Мартинович, Майстер Пінзель, його дружина і кавалер Анцо. З глибин саду долинув п'яний жіночий сміх. Отцеві далося, що це сміється Зося.

— Скоро світанок, — сказав Анцо. — Ваше свято, як завжди, вдалося, мадам і мес'є. Браво!

— Шкода, що не було феєрверку, — зашарілася ані Пінзелева.

Чоловік весело подивився на неї. Він настроєво наздоганяв гостей, борзо перехиляючи черговий келих корсунського.

Отець Мартинович вибив люльку на спорожнілу тацю і відкрутив чубук. Йому кортіло задати кавалерові одне запитання, але він вирішив дочекатися, коли вони з Анцо залишаться на самоті.

— А де ж наша Стася? — раптом схопилася господиня дому.

— Здається, у них з віршомазом з'явилися спільні зацікавлення, — з дивною посмішкою повідомив мальтієць.

— Невже? — здивувався скульптор.

— Так, панове. Земна краса, посилена юністю, має дивовижну владу над простими натурам, — кивнув Анцо і примружив розумні очі.

— Jezus Maria! Гнояк закохався у Стасю?

Кавалер не встиг відповісти. Пані Пінзелева раптом густо почервоніла, підвелася й рішуче попрямувала до садової альтанки. Так рішуче, що зачепилася шлейфом плаття за кущ і відірвала від шлейфа шматок. Пінзель проводив дружину здивованим поглядом.

— Все добре, повірте мені, — заспокоїв його Анцо. — Ці обставини, пане Майстре, аж ніяк не зачіпають респекції Вашої достойної родини.

— Розбещені часи, — промурмотів богослов.

Господар дому не почув його репліки й допив вино. Козачки підбігли і наповнили келихи. Гості зауважили, що вся прислуга жіночої статі кудись пощезала. Не видно було й того приємного козачка, якому імпресаріо подарував флорин.

— У Вас, Майстре, була чудова модель для Першої Свободи, — констатував мальтієць.

— Так, непогана, — підтвердив Пінзель.

— Так вип'ємо, панове, за її непереможну вроду! — підняв дорогоцінний виріб віденських ювелірів Анцо.

— Чи доречно за цим столом пити за вроду позувальниці? — спитав Пінзель.

— За вроду Вашої Першої Свободи, Майстре.

— Й за потворність Другої, — раптом втрутився богослов. 

— Вона не потворна, — заперечив Пінзель.

— Всі богопротивні істоти є потворними, — з притиском сказав отець Мартинович. — На цих істотах лежить печать прокляття, означена через відразливий вигляд. А найпотворнішим є диявол…

— Ви його бачили? — спитав Пінзель і прикрив очі.

— Його бачили інші, наприклад, святии Ізидор Севільський…

— Я, панове, запропонував тост, — нагадав кавалер і відпив зі свого келиха.

Пінзель випив свій келих до дна. Отець Мартинович до свого не доторкнувся. За столом вкотре вже запала прикра мовчанка. Богослов видихнув з легень повітря й звернувся до кавалера Анцо з тим запитанням, яке вже кілька годин крутилося, бігало й підстибувало в нього на язиці:

— Кавалере, а де це Ви були представлені канцлеру графові Воронцову?

— Я вже казав Вам колись, отче, що був офіційно прийнятий при Імператорському дворі у Санкт-Петербурзі, — з незворушним обличчям відповів мальтієць.

— А правда, що… — богослов зробив павзу, але продовжив: — Подейкують, що так розхвалений сьогодні Вами граф Воронцов є одним із затятих отаманів таємної організації франкмасонів, двічі проклятої Апостольським Престолом.

— Вперше чую, — всміхнувся Анцо.

Якби цієї миті отець Мартинович дивився не на обличчя мальтійця, а на Пінзеля, він би міг зауважити непідробне зацікавлення, змішане із здивуванням, яке промайнуло в очах скульптора. Але знавець догматів продовжував свій саморобний допит і голос його твердішав:

— Так, панове, цю організацію прокляв Папа Климент XII у буллі In Eminenti Apostalatus Specula, а потім і Блаженний Папа Бенедикт XIV це підтвердив. А в едикті кардинала Фіррао від січня 1739 року, між іншим, зазначено, що достеменно виявлені члени цієї організації мають бути піддані смертній страті, конфіскації майна та повному відчуженню від Божої Благодаті!.. — отець обвів товариство переможним поглядом. — До речі, Ви, кавалере, якось згадували як свого чи не найкращого друга — так-так, друга! — саксонського міністра графа фон Вінцеля-Менка, якого архиєпископ-примас[18] також підозрює у причетності…

— Я маю багато впливових друзів, отче, — перервав монолог Мартиновича мальтієць. — Дуже багато. Серед них є також кардинали і архиєпископи Римської Церкви. Кардинал Урбіні, до речі, є моїм родичем, щоправда вельми віддаленим.

— О, я не хотів Вас образити підозрами…

— Ви поки що, отче, не зробили цього, — сказав кавалер, підвівся і повідомив:

— Я, з Вашого дозволу, панове, подивлюся, що там діється в садовій Аркадії. Можливо, що нашим дамам усе ще необхідні співрозмовники.

Шинок Гершеля Неймана на Бучацькому тракті біля Золотого Потоку, Подільське воєводство, 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Придорожній шинок кілька десятиліть розростався вшир, отримував нові прибудови й врешті-решт став подібним до лабіринту з кімнатами, хідниками й темними закутками. Пожежі обминали цю грішну споруду. В усіх приміщеннях прокуреного галасливого вертепу стояли масивні дубові столи, дубові лави, дубові колоди та дубові кругляки, спроможні витримати і безнадійну лють сільських пияків, і бійки завсідників, і розваги шляхти. Порізані ножами, багнетами, шаблями, палашами, ці чорні від часу та пролитих напоїв меблі переживали вже третє покоління шинкарів родини Нейманів.

В одному з найдальших закутків веселого закладу пили темне