Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

— Клятий юдей, всі ці срібняки обрізані, немов його родичі, — бідкався пірат. — Джіованотто, подивися, хлопче, що це за дикунську песетину підсунув нам той христопродавець. Мої очі вже нічого не бачать.

— Це півфлорин старого австрійського карбу, пояснив учень. — Он, бачите, на ньому двоголовий орел та імператор Леопольдус.

— Але ж цей Леопольдус геть стертий, наче срака в старої курви. А тут відрізано, подивись-но. Це ж не чесна-ясна песетка, а суцільне дурисвітство для довірливих християн. Accidenti![20] Оці такі розміни, малий, нагадують мені людське життя. Так. Спочатку маємо новісінькій круглесенький золотий цехін Божої благодаті, а потім поступово розмінюємо його на півсотні отакого різаного дрантя… А це що за чудо?

— Десять грошів.

— Це не десять грошів, Джіованотто, це цілих десять смертних гріхів. Й, певно, фальшивих. От зараз на зуб спробую… Та тут олова втричі більше ніж срібла! 

— Король сам наказує псувати срібло.

— А я тобі так скажу, Джіованотто: якщо вже тутешній король сам псує гроші зі своїм портретом, то всій цій державі незабаром прийде гаплик, згадаєш мої слова! Я бачив колись таких гонорових supremi[21] на півдні. Таких гонорових, що тобі, Джіованотто, й не снилося! Проголошували себе імператорами цілих провінцій на Ріо-Ґранде, одягалися в оксамит та атлас, називалися «Фернандо Перший», «Родріґо Перший», карбували отакі-от фальшиві песети та реали з портретами. А через три роки, дивишся, а цей «імператор Фернандо» вже жебракує в Каракасі й за півпінти дешевого рому готовий рідного батька зарізати… А це що таке квадратове?

Учень не встиг відповісти. На порозі кімнатки виникла молода служниця з повнісінькими глиняними кухлями. Вона була симпатична й вертка, у білому чепчику і коралях. Служниця побачила гірку срібла на столі, й очі її заблищали.

— О, Маріє, маленьке поросятко, йди до татуся Марсіно, йди сюди, bella carina[22] — заквохкав старий пірат й спробував посадити служницю собі на коліна. Та вивільнилася звичним рухом і поставила на стіл кухлі.

— Може Вам принести гарячих ковбасок? — питала Марія й хитро подивилася на гостей.

— Ти ж сама як та гаряча ковбаска, — вищирився Бомбара, коли учень переклав пропозицію італійською. — Краще скажи нам, а що то за добрі люди приїхали сюди півгодини тому? В мене геть хворі очі, але я ніби впізнав серед них давнього знайомого.

Учень переклав польською його запитання.

— То якісь люди здалеку, певно, литвини, — відповіла служниця, нахабно розглядаючи учня. Молодий їй подобався більше. В нього було таке ніжне обличчя, таке м'яке на вигляд волосся.

— О, ще одні литвини! Литвини, ти чуєш, Джіованотто! — звеселився старий пірат. — Слухай-но, carina, я дам тобі оцю от песетинку — бачиш? — дам, якщо ти зробиш так, що я зможу побачити тих добрих литвинів зблизька, а вони, навпаки, не будуть бачити що я їх бачу, бачив… Тьху! Заплутався… Ваш юдей додає, певно, якоїсь дикунської настоянки до цього пійла…

— Там у стіні є дірочка, — погодилася Марія, коли почула розтлумачення, й потяглася за грошиком.

— Ні-ні, поросятко, не так, — Бомбара накрив монетку могутньою волохатою долонею. — Спочатку я хочу побачити зблизька литовські мармизи тих заброд. Зблизька.

[Середмістя Станиславова[23], Руське воєводство, опівдні 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Дякую Вам Майстре, що Ви наважилися так далеко супроводжувати такого небезпечного гостя — сказав кавалер Анцо, вистрибуючи з карети Іоанна Георга Пінзеля.

— Ваше товариство для мене тим приємніше, що людям Великої Традиції рідко щастить у наші часи впізнавати одне одного, — зауважив Майстер і теж вистрибнув. — Нас, кавалере, несправедливі обставини і забобони змусили ховатися у шпаринах цього світу, маскуватися й носити личини. Якби не ця раптова проникливість отця Мартиновича…

— Його проникливість, за певних обставин, може коштувати мені свободи. Свободи як мінімум… Але ж Ви теж потім мусите якось пояснити цю подорож до Станиславова…

— Це не важко, кавалере. Тутешні вірмени та магістратський радник Якубович вже давно обіцяли мені розкішне замовлення для нового костьолу. Як тільки нова володарка Коссаковська[24] порозуміється з магістратом щодо податків, я почну робити для вірменів великі фігури Євангелістів.

— То Ви офіційно із візитом до пана радника?

— Так, кавалере, — з жартівливим напівпоклоном підтвердив Пінзель.

Анцо і Майстер вийшли на Ринкову площу. Тут було малолюдно. Від того часу, як нова володарка додала до ординарних зборів нові податки і переглянула привілеї, євреїв на ринку поменшало й центрові торгові шереги перейшли до вірменської громади.

Посеред розжареної сонцем площі стояла смугаста караульна буда, де грали в кості угорські найманці у синьо-блакитних жупанах. Навпроти них, в меншій буді, сидів напівсонний магістратський вартовий з митною книгою, гирями і червоним жезлом. На фарному[25] майдані вірмени продавали молдавських волів. Під дашком навпроти загонів здоровенні драби на чолі із знаменитим Грицьком Козорізом рубали овечу тушу. Зграя псів крутилася навколо в очікуванні тельбухів, підбігала до кривавих калюжок і злизувала суміш крові та пилу. Хмари мух зависали над псами.

Кавалер випив на півгроша свіжого молока, купив у лахмітника тонкий шкіряний ремінець, а в старого гуцула шабатурку. Пінзель придбав для дружини мішечок стеклярусу. Відчувши щедрі руки, до них підбігли торговки хустками, циганчата і жебраки. Раптом