Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв
Окрім господині салону і двох молодих симпатичних панянок Зосі і Стасі (котрі відігравали в салоні пані Пінзелевої ту ж роль, яку настромлені на гачок хробаки виконують у рибальстві), за щедрим столом дружини скульптора у той вечір мали сидіти: відомий католицький богослов, висвячений у східному обряді отець Мартинович, куртуазний та натхненний — хоча й далеко не юного віку — мальтійський кавалер Анцо Фіеделлі, молодий одописець і літерат Фердинанд Гнояк, офіцер для особливих доручень генерала Лаудона Андреє фон Керм, імпресаріо славетного мандрівного цирку Константінос Ніфонтопуло та у всіх сенсах «коронний гість» вечора самозванець Іван Пупков, котрий уже кілька років видавав себе за скинутого з російського престолу імператора Іоанна Антоновича.
Кожного з цих достойних людей привела до забутого Богом Бучача своя окрема життєва стежка. Найстарішим і найдосвідченішим завсідником салону пані Пінзелевої був галантний кавалер Анцо. Його повний пригод життєпис був переплетений з одною давньою інтригою, в якій були задіяні найвідоміші магнатські фамілії Речі Посполитої.
Інтрига була така. Останній із славетної фамілії князів Острозьких — Януш ще у 1609 році з неозорих своїх володінь на Волині та в Подолії влаштував ординацію, яку, не маючи спадкоємців чоловічої статі, передав доньці — княгині Заславській. Згідно із заповітом останнього з Острозьких у випадку згасання роду Заславських землі ординації мали бути передані Мальтійському командорству. В часи, про які йде мова, ординацією володів Януш Санґушко, нащадок Заславських по жіночій лінії. Цей Санґушко був страшним гультяєм, нестримним пияцюрою та марнотратником. Аби спекатися кредиторів, Санґушко продав землі ординації кільком магнатам, з яких наймогутнішим був воєвода руський Авґуст Чарторийський. Незаконна оборудка обурила всю Польщу і коронний гетьман Браніцький силою захопив та утримував за собою найсильніший замок спірної ординації — Дубненський.
Потоцькі виступили на боці корони, назрівала війна, в Дрездені повільно помирав старий невдаха Авґуст Третій, а родич Чарторийських — Станіслав Понятовський готувався на російських багнетах переможно ввійти до Варшави. Серед цієї веремії Мальтійське командорство теж не хотіло втрачати права на землі, законно заповідані Христовому лицарству. Тому Великий Магістр Ордену послав в Україну мальтійского кавалера Анцо Фіаделлі з повноваженнями Орденського посла. В Дрездені і Варшаві Фіаделлі не зміг нікому нічого довести, побував на межі загибелі, а тепер спостерігав за перебігом війни за спірну ординацію з Бучача, де староста Микола Базиль Потоцький поклявся на Святому Письмі до кінця стояти за права мальтійців. Виглядав кавалер Фіаделлі вельми велично: сивий, високий і прямий, як меч, він здавався древнім хрестоносцем, що воскрес у недоречній для таких героїв епосі.
Красень і ловелас Андреє фон Керм потрапив до Бучача завдяки Європейській війні. Австрійський командувач генерал Лаудон відправив його з розвідувальною місією за турецький кордон. Але фон Керм у дорозі підхопив лихоманку і потрапив до церковного шпиталю, яким керував брат отця Мартиновича канонік Дамазій. Тепер фон Керм поборов хворобу й швидко одужував. Можливо, його здоров'я вже й дозволяло йому вирушити у пограничні степи назустріч новим пригодам і турецьким ятаганам, але чарівні очі та мармурові плечі панянки Зосі затримували процес повного повернення сил до тіла хороброго офіцера.
Менш захопливими були пригоди Гнояка і Ніфонтопуло. Одописець ховався від княжича Адама Чарторийського, який чомусь приревнував до Гнояка одну зі своїх наложниць. На вигляд втікач-літерат був дрібним та миршавим. Холерична вдача робила його майже нестерпним співрозмовником.
Тілесна протилежність одописця — товстий флегматичний Ніфонтопуло — став жертвою розбійників-опришків, утратив коней, реманент і гроші. Його актори тепер жили у приймах у того ж таки доброго каноніка Дамазія і харчувалися при його шпиталі. Імпресаріо другий місяць чекав грошей з Відня, які мав передати через гарантований вексель банк братів Штайнів. Якби пан староста не поклав око на юну акробатку Діоніджію, становище грека стало б зовсім катастрофічним. Але Бог цього разу був на боці Ніфонтопуло: акробатичні вправи малої Діоніджії так сподобались нащадку великих князів з Потоку, що той позичив грекові певну суму. Цих грошей було недостатньо для відновлення гастролей, але на сите життя самого імпресаріо їх поки що вистачало.
Самозванець Пупков був чоловіком химерним. Страшним на вигляд, худим, з блідим видовженим обличчям та довгими патлами жирного волосся. Говорив він не менш химерною сумішшю польської, черкаської та російської мов, розповідав зловісні байки про Шліссельбурзьку тюрму-фортецю та своїх визволителів. Ці таємничі визволителі — за його розповідями — геть усі загинули, рятуючи свого законного імператора від посіпак «узурпаторки Лісавєти».
Самозванець володів дивним даром притягувати до себе увагу. Його розповіді були цікавими і детальними, а манери дикими. Завсідникам салону попри все це було приємно почуватися співтрапезниками коронованої персони. Панянка Стася навіть закохалася в цього монстра, незважаючи на його бридку звичку кидати шмарклі на підлогу. Фон Керм, який, навпаки, чомусь зненавидів самозванця, кпив зі Стасі, називаючи її «імператрицею Анастасією Казимирівною» та «Вашою Величністю». Щоправда, господиня салону за столом до таких злих жартів не допускала. До красивого австрійського офіцера Маріанна Ельжбета ставилася навдивовиж стримано.
Салонну компанію органічно доповнював отець Мартинович, знавець церковних догматів і християнських легенд. Незважаючи на огрядність та задишку, отець був надзвичайно рухливою, енергійною людиною. Більшу частину життя він мандрував, побував в Єрусалимі, Римі, Константинополі, пережив татарський полон і завдячував Канівському старості своєю свободою. Його проникливість увійшла у місцеві легенди, а до скульптора Пінзеля він ставився з надзвичайним пієтетом. Отець Мартинович вважав, що подібного до нього майстра не було ані в землях короля Авґуста, ані в Росії, ані на Сході.
Окрасою салону, як завжди, був стіл на веранді будинку, накритий на десять персон. (Порцеляновий сервіз вишуканої дрезденської роботи прикрашали вензелі чинного короля і курфюрста Фрідріха Авґуста, покійної королеви Марії Йозефи Доброї, кронпринца Фрідріха Християна, кронпринцеси Марії Антонії, принцеси Марії Анни, принца Авґуста та герби Альбертинської лінії Саксонського Дому. В обрамлених золотом медальйонах були зображені спокусливі німфи, хтиві фавни, задумливі дріади, буколічні підпаски, індрики, козороги та інша аркадійська фауна. Велетенські срібні підсвічники стояли немов колони, начищені до нестерпного блиску.
Центральну вісь столу займали три довгасті срібні тарелі зі столітніми коропами, засмаженими і нафаршованими за рецептами знаменитої бучацької
